3 розділ

Анастасія

Наступного дня я прокинулася пізно. Заснути було неможливо — в голові весь вечір крутились якісь дурні думки. І більшість із них — про нього.

Я протерла очі, потягнулась і зітхнула. Чудово. Новий день, нове випробування.

 Спускаючись на перший поверх, відчула знайомий аромат — щось смажиться. Мама готує. Це хоч трохи радує.

Зайшовши на кухню, я побачила, як вона стоїть біля плити, щось помішуючи в сковорідці. Поруч, за столом, сидів Адам. Радісний. З чашкою кави.

— Привіт, мамо, — кинула я, намагаючись зробити голос рівним.

— Доброго ранку, — відповіла вона, навіть не озираючись. — Я вже майже закінчила, сідай.

 Коли я сіла поруч із Адамом , він відкинувся на спинку стільчика. І, звісно, знову – почав посміхатися.

– Добрий ранок, сонечко! – каже він,грайливим тоном, всміхаючись на всі свої тридцять два зуби.

Серйозно? Він знову за своє?

Це сонечко.... мене просто виводить із себе!

В цей момент до мене повертається мама, з тарілкою їжі. Я намагаюсь відвести свою увагу від Адама, і зосередитися на мамі.

–Дякую! – кажу я, смакуючи її кулінарні шедеври –Мммм, мамо це просто неймовірно)

Мама посміхається мені, тією самою теплої усмішкою)

Після сніданку я вирішила піти в сад, який розташовувався на задньому дворику нашого будинку.

Тиша, свіже повітря, аромат яблук і трави.

Я повільно гуляла між дерев, іноді зупиняючись, щоб доторкнутися до кори або просто вдихнути повітря на повні груди. Було тихо й спокійно.

Я трохи втомилась і вже хотіла йти назад, як побачила стару дерев’яну лавку в тіні.Пішла до неї й сіла. Просто відпочити.

Закрила очі, щоб відчути промінчики сонця на обличчі.

Але, мій спокій був не довгим. Я відчула як біля мене хтось сів поруч. 

Ну звісно, хто ж це міг бути, окрім Адама?

– Привітик, сонечко –  каже він, знову ж всміхаючись.– Ти вже почала за мною сумувати?

Якиий він..... бісячий!!

– Якого біса ти тут робиш? – запитую я в нього, дивлячись на нього пильним поглядом 

– Ну вибач, що я тебе потривожив, треба було написати табличка " Підходити і говорити до мене не можна "– відповідає він, спочатку серйозним обличчям в потім просто починає сміятися.

Ну і придурок!

Я фиркнула. Хвилину ми мовчали. Потім він нахилився вперед, поклавши лікті на коліна

– Ти серйозно, так мене ненавидиш що тобі навіть не приємно бути поруч зі мною?

Я завмерла.

– Я тебе не ненавиджу.Просто... –я трохи зам'ялася – Ти дратуєш! Оцією своєю поведінкою самовпевненого, самозакохано дурня

Адам підняв брову й трохи посміхнувся, але в очах промайнула тінь.

– Ну, дякую. Приємно чути, що я справив враження.

Я закотила очі. І відвернулася від нього. Не прийшло навіть хвилини мовчанки, як він почав говорити.

– Знаєш, той вечір в барі офіційно мій самий найдивніший в моєму житті – каже він, вже легким тоном.

–Згодна, – тихенько відповіла я – Я не знаю як це могло статися. Один ввечері ми з тобою знайомимося в барі, а в інший... бачимося вже як "родина".

– Може це доля хотіла посміятися з нас! – сказав він, вже не дивлячись на мене.

– Адаме, – починаю говорити я, він переводить погляд на мене– Можливо....ми, могли б не сваритися кожного дня – не знаю що мене вкололо це сказати. 

Я вже встигла сто разів пошкодувати. Ну просто клас, ти просто дурепа Насть. 

Чесно, я вже втомилася з ним сваритися. 

Зрозуміла я що я задумалася, тоді коли побачила його вовчу посмішку.

– Можливо. Але буде нудно...

Я закотила очі. На секунду в мене розцвіла крихта надії.

– Придурок 

– Сонечко

– Ще раз так мене назвеш — покусаю.

– З задоволенням, готовий ризикнути)