2 розділ

Анастасія 

Ми мовчки доїхали до ресторану. Адам не промовив до мене жодного слова.

Тиша в машині тиснула на вуха, і я була вдячна, що ми вже приїхали.

Коли ми зайшли всередину, я побачила маму і Владислава. Вони сиділи — такі гарні й усміхнені.

Я вперше за стільки років бачила маму щасливою. Її очі світилися від щастя— і мені цього було досить.

– Привітик, ти така гарна донечко. – каже мама посміхаючись мені, обіймаючи мене і Адама 

Я сіла напроти мами, Адам сів поруч зі мною.

Вечеря проходила добре, але водночас напружено. Я відчувала на собі його погляди. Цього не помічали батьки — вони були зайняті розмовами про переїзд, плани, навчання.

— Настю, стосовно твого навчання... —сказав Владислав, і я одразу випрямилася.

Я дуже переживала через це. Через переїзд мені довелося покинути університет.

— Я домовився з університетом, в якому навчається Адам, — продовжив він. — Вони погодилися зарахувати тебе, навіть посеред семестру.

Моя радість розвіялася так швидко, ніби хтось клацнув пальцями.

Я була далеко не в захваті від того, що мені доведеться ходити в один університет із Адамом.

Я повернула голову до Адама — він сидів, розтягнувши губи в самовдоволеній посмішці.

Серйозно? Йому що, дійсно смішно?

Ми ще трохи посиділи. Владислав розповідав, як вони з мамою швидко розписалися і вже планують відпустку.Я не могла зосередитися — постійно ловила на собі Адамів погляд. І цю його посмішку.

Трохи згодом до нас підійшов офіціант, батьки заговорили з ним про рахунок. І тут Адам нахилився ближче.

— Могла б хоча б зробити вигляд, що рада вчитися зі мною, — прошепотів він, не приховуючи насмішки.

— А ти міг би не посміхатися, як маніяк, — відповіла я тихо, але вже з відтінком злості. — Бачу, тебе ця новина просто захопила.

— Ага, — коротко кивнув він. Його очі блищали, і посмішка тільки розширилась. — Сонечко, не переймайся. Це ж тільки початок.

Сонечко?

Що? 

Хто йому дозволив так мене називати?

Я вже відкрила рот, щоб щось сказати — щось гостре, з уколом, — але мама випередила мене:

— Все, можемо йти, — сказала вона, встаючи й усміхаючись.

Я проковтнула відповідь і зціпила зуби.

Ми вийшли з ресторану.

Я попрямувала до автомобіля, позаду неспішно йшов Адам. Він виглядав таким спокійним, ніби весь цей вечір був простою прогулянкою.

Адам сів на заднє сидіння разом зі мною.

Ідеально.Ще й це

— Ти серйозно? — прошепотіла я, щойно зачинилися дверцята й машина рушила.

— Що? — його голос звучав абсолютно невинно, мов у янгола.

— "Сонечко", серйозно? — я зиркнула на нього з-під лоба. — Хто ти взагалі такий, щоб мене так називати?

– Якщо тобі не подобається я можу придумати щось інше. Наприклад, Зайчик? Злюка? – каже він ще більше посміхаючись – Що тобі більше подобається?

— Ти знущаєшся? Скільки можна виводити мене?! — мій голос зірвався трохи голосніше, ніж хотілось.

Він просто дивився на мене. І, чорт забирай, усміхався.

 Я повернулася до вікна.

Його реально треба ізолювати.

Але... чомусь посмішка з його обличчя ще довго не йшла з моєї голови.