розділ 4.2

Аліна

Сиджу збентежена. Все, що відбувається на екрані, мляві спроби героїні влаштувати своє життя, проходить повз мою свідомість. А всі думки і увага зосереджені на хлопцю, що сидить поруч мене. І міцно тримає мою руку у своїй теплій долоні. В такі моменти почуваю себе неймовірно щасливою. Інколи мені здається, що усе це тільки сон, що розплющу очі і Стас зникне, наче його і не було в моєму житті.

Та, на щастя, реальність така. І в деяких моментах вона краща за мої мрії. Стас весь сеанс відволікав мене від перегляду, це вже традиція в нас така, я вдаю, що дивлюсь фільм, а він безсоромно мені заважає це робити. Проте в зимову пору вибору де подітись закоханій парочці мало. Або, або. А оскільки, здебільшого навідуємося в кав'ярні чи в піцерії, то сьогодні вибір пав на кінотеатр для різноманітності. Хоча чому пав? Я ж в ньому участі не приймала, Стас запропонував – я погодилась.

Нарешті дочекалась закінчення сеансу.

- Може десь ще присядемо? Година ще не дуже пізня. – запитує хлопець.

Не контролюючи свої емоції, морщу носа. Бо бажання сидіти на людях зовсім немає. І враховуючи, що батько Стаса довірив йому авто, то краще б в салоні посиділи. Та хлопець, сприймає мою міміку по своєму, ще не встигла нічого відповісти, як він продовжив.

- Та якщо ти втомилась, маєш багато завдань на завтра, то не буду наполягати? Просто, мені здається, що нам варто ще поговорити. Думаю, що ти ще не все сказала, що тебе ще хвилює.

Бере мене за руку, затримуючи в приміщенні, щоб не виходити на мороз і там узгоджувати подальші плани на вечір.

- Ні, я не це мала на увазі. Тобто. – замружую очі, бо трохи заплуталась, та й сама не знаю, як йому сказати, що хочу, щоб ми побули на одинці – без сторонніх очей, при цьому не згоріти із сорому.

- Ти що молишся? – жартівник, блін. – Аліна, я чекаю.

- Я подумала, що ми могли і в авто посидіти, музику послухати і каву взяти з собою. – була-не-була...сказала, і знову прикрила очі.

Мовчить. Так само тримаючи мене за руку. Відчуваю, що дивиться на мене. Та... от, зараза!!! Нічого не можу з собою вдіяти. Ця встидливість мене доконає. Ніколи не могла подумати, що вона настільки гіпертрофована. Вже давно пройшов час перших побачень, а Стасу досі потрібно з мене кожне слово кліщами витягувати. Не завжди, але в таких от ситуаціях постійно.

Повільно відкриває одне око, а далі й друге. Бачу, що Плутар посміхається на всі 32.

- Смішна ти. Пішли візьмемо каву. І прокатаємось кудись. Може, на Вовчинецькі гори? Там зараз має бути чудовий краєвид на нічне місто. Звичайно, якщо заїдемо туди. Хтозна чи розчистили туди дорогу, бо ж не сезон. Та спробувати можна. То як? – цілує мене легенько в губи. – Пішли?

- Давай. Я навіть не подумала, що можна кудись за місто поїхати.

- Ну тепер будеш знати. А що то було з тобою? В очі щось попало? – відверто кепкує з мене.

- Та ні. Я.... – а сказати що не знаю, не признаватися, що соромилась сказати те чого хочу, тим більше натякнути, що хочу більш інтимної обстановки.

- Та розумію я. – пожалів мене Стас. – Тобі не має чого соромитись, тим більше за твою пропозицію я обома руками "за". Сам хотів тобі це запропонувати, але подумав, що ти відмовишся. – говорить це, а сам не втримує задоволеної посмішки.

- Та годі вже з мене сміятися! – штовхаю його легенько в плече. – Йдемо?

- Пішли, моя маленька! – обіймає мене однією рукою за плечі,  розвертає нас до виходу. – Візьмемо до кави щось смачненьке, а то я ще як в обід бутерброд їв.

- Угу. – хмикаю йому у відповідь. Обіймаю за талію і тулюся до нього усім тілом. Йти не зручно, зате приємно.

Дуже дякую за підтримку, це прибавляє натхнення)))!!! цього тижня старатимусь щодня викладати розділи (або частини розділів).