розділ 3

Аліна

Звичайно я чекала. Я завжди чекаю. Коли подзвонить, коли запропонує зустрітись. Коли знайде для мене час. І, що саме головне завжди буду чекати. Сама собі не можу пояснити чому настрій різко пропав і не має бажання куди-небудь йти. Ті слова про те, що час проведений зі мною, тільки в радість, привели до зворотного ефекту. Розумію, що хотів зробити комплімент. Проте...

Я так намагаюся усе розуміти!!! Та мені зовсім не вдається. Особливо не приємно було, що в неділю зустрівся з колегами, а я залишилась одна. Коротка розмова в день і все. Ми тиждень не бачились, а він пішов в бар сидіти, без мене.

Таке відчуття, що скучаю тільки я. А слова про лишній проведений час, просто підірвали мою свідомість. Ледь стрималась, щоб усе не виговорити. Ну що поробиш – емоційна я, хоч зразу так і не скажеш.

Прикро. Прикро те, що вечір мені скрасило листування з Павлом. Через це зрадницею себе почуваю. І наче все ок. Рудий знає, що я зустрічаюсь з Стасом, що спілкуємося тільки як друзі. Та якийсь натяк неправильності цієї ситуації є. Та не можу розібратись у чому справа.

Та й Павло не дає розслабитись. Не можу сказати, що закидає мене повідомленнями, проте його уваги мені вже забагато. Але я не знаю, як йому про це сказати. Будь-які натяки він ігнорує. Ось запросив на виступ, відписала, що запитаю Станіслава чи не хоче піти і тоді дам відповідь. На що хлопець кинув дурне повідомлення "А що без нього ніяк? Якщо Стас не захоче піти, чи в нього не буде виходити, то і ти не прийдеш?". На це нічого йому не відповіла. Слів забракло. Точніше їх і не було, бо і сама заплуталась.

А й дійсно!? А що, якщо Стас буде зайнятий? То мені що, весь час сидіти в дома та чекати коли в нього з'явиться вільна хвилина? І Оксана весь час триндить, що я стала від нього залежна. Ледь не кожну справу звіряю з ним. І почала часто покладатись на його думку.

Чому все так складно? Чи я сама себе накручую?

Знову вирішую, не приймати усе близько до уваги. І дати подіям розвиватись своєю чергою. Самій не приймати поки ніяких рішень. І звичайно про запрошення Павла обов'язково розповісти Станіславу.

Я не обманювала, коли говорила хлопцю, що маю багато справ, які варто зробити перш ніж піду з ним на побачення. Тому намагаюся швидко виконати домашню роботу. Готую собі чай, як і планувала, та сідаю за стіл розбирати, що там в першу чергу потрібно вивчити.

Час пролітає дуже швидко. Занурилась у навчання з головою, витягти мене з цього стану важко. Тому і ставлю собі нагадування на телефон, щоб вчасно пілікало, що пора уже збиратися.

Над одягом довго не заморочуюсь. В такий холод модницею точно робитися не буду. Усе максимально тепле. А то червоний сопливий ніс ніякої привабливості мені не додасть.

Мій поганий настрій, як рукою зняло. Вже й забула через що так парилась. Більше проскакує нетерпіння. Бо сьогодні ми точно не будемо красти для себе кілька хвилин близькості. Цілий вечір буде тільки для нас. Сподіваюся, що нічого не зіпсує цієї зустрічі.

Коли лунає дзвінок телефону, я уже при повному параді. Хоча, вдаліше буде сказано, при повній екіпіровці, щоб виходити. Стас уже під'їхав, чекає в машині під під'їздом.

Батьків ще немає в дома. Перевіряю, чи усе виключила. Телефон, ключі взяла. Сумочку з дрібничками прихопила. Поки спускаюся в ліфті набираю мамі повідомлення, куди пішла і коли приблизно буду. Стараюся, щоб ситуація, яка була при першій зустрічі мами та Стаса, не повторювалася.

Коли вийшла на вулицю, мене одразу огорнув потік холодного повітря. Від контрасту аж примружилась, тому не помітила, як Стас опинився напроти мене. І я в мить потрапила в його обійми. Відчула знайомий запах з нотами цитрусових і чайного дерева.

Тепер точно усі надумані образи забулися. Зараз тільки він і я. Тільки ми. Сама обіймаю хлопця та тягнуся за поцілунком. Так добре. По тілу котиться табун мурашок, як тільки наші губи зустрічаються. Це був короткий привітальний цілунок, який швидко завершився. Зима ж на дворі!!!

- Як же я за тобою скучив! – говорить мені в шапку Стас, міцно притискуючи мене до себе.

- І я. – шепочу у відповідь.

Таке враження ніби рік не бачились і нарешті зустрілися. Але для закоханих, мабуть, час так і відчувається.

- По сьогоднішній розмові так би не подумав! – не дає мені спуску Стас.

Одразу переходить до теми, що його найбільше хвилює. На долю секунди, з'являється бажання уникнути складної розмови та вдати, що нічого не розумію. Та якщо промовчу зараз, то і далі прийдеться прикидатись, що мене усе влаштовує.

Поки розмірковую, як краще поступити. І з чого почати розмову, підходимо до авто та вміщуємося на сидіннях. Станіслав повертається корпусом в мою сторону, не робить жодних спроб завести двигун, чекає на мою відповідь, пропалюючи поглядом нетерпіння.

Вдих. Видих. Набираюся сміливості. Зустрічаю його погляд. І як на духу випалюю причину свого поганого настрою, який просочився в розмові з хлопцем в обід.

- Ти правий. Я образилась на тебе. За те, що в неділю ти не зміг зустрітися зі мною, коли ми майже тиждень не бачились, а пішов з  колегами відпочивати. І навіть не запросив мене з собою.

Все. Мій запал випарувався. В якийсь момент, коли говорила ці слова, відвела погляд від його обличчя та дивилась попереду себе, на зимову вулицю освічену ліхтарями.