"July"

— І все ж таки лайнова назва для бару, — байдуже промовляє він, потерши пальцями складку на переніссі. Видно було, що він давно нормально не відпочивав, можливо навіть не спав кілька днів. — Особливо в цю пору року.

— Не думаю, що ми тут, щоб обговорювати це, Какаші-сенсей, — дівчина провертає між пальців тонку скляну ніжку коктейльного келиха, не відриваючи погляду від кубиків льоду, що розчиняються в рідині. Мабуть, варто було запитати в чому причина його знемоги, темних кіл під очима та землистого кольору шкіри, але вона й сама виглядала не краще.

Втомилася. Втомилася від потрясінь та самотності, адже після того, як не стало останнього Учихи та її самої практично не стало. Вона остаточно спустошила сама себе. У її будинку давно не було гостей. Навіть Іно та Наруто не завжди могли достукатися до її розуму, що став буквально механічним. Сакура закрилася в собі, занурившись із головою в роботу та свій розпач.

 Днями й ночами животіла в клініці, рідко зустрічалася зі старими знайомими, а нових не заводила. Тільки колишньому наставнику відмовляти у зустрічах так само часто, як і товаришам не могла. А в іншому все життя тепер складалося з монотонних буднів, у яких Харуно забивала голову чим завгодно, аби не згадувати… Нічого не згадувати… Однак відпустити минуле не виходило. Глибоко всередині, на підсвідомому рівні, давно хотілося вже зітхнути з полегшенням. І, судячи з того, що вони тут, цього хотілося не тільки їй, проте переступити цей момент у житті й рушити далі виявилося надто важко.

Чоловік ледь уловимо хмикає у тканину маски. Вони як і завжди сидять за барною стійкою зовсім поруч, майже торкаючись одне одного плечима. Майже відчуваючи кожен рух і навіть подих, але не дивлячись один на одного. За спинами щільною стіною стоїть гомін відвідувачів, що змішався з музикою, і тютюновим димом.

Господи знову ця безглузда ситуація. Що, трясця, було в його голові, коли він вкотре призначав цю зустріч тут? Про що він тільки думав? Необхідно було давно все вирішити для себе і вгамувати цей душевний свербіж. Адже він точно збожеволіє. На цей раз безповоротно. Ну і з чим би він не вийшов із цієї забігайлівки, з безглуздою назвою, дихати повинно стати легше. Повинно ж?

— Просто хотів дізнатись, як ти? — знову він каже не те. — Минуло вже достатньо часу, щоб усі заспокоїлися і переосмислили… 

— Не хочу цього чути, — раптом дратується вона і з силою стукає по стійці долонею. Келих, що стоїть перед нею, небезпечно похитується, але стоїть, ледь не розплескавши вміст. — Якщо це те, про що ви хотіли поговорити, то я йду! Охочих вправити мені мізки й так хоч греблю гати!

Вона з роздратуванням грюкає по зім'ятій купюрі, поряд з коктейлем, привертаючи увагу офіціанта. Потім, вагаючись з мить, дівчина харає келих, з наміром одним махом осушити його, але дужає лише половину.

Солодко-гірка рідина неприємно обпікає горло.

Зі скрипом відсунувши високий табурет, Сакура поспішає піти. В цей момент їй здається, ніби вона виринає з якоїсь капсули відносного спокою. Запах тютюнового диму, алкоголю та кави, ніби не відчутний до цього моменту, досить різко забиває ніздрі і легені.

Поруч із колишнім наставником чомусь завжди було так, навколишній світ з усіма його тяготами відходив на задній план, замінюючись якимось умиротворенням, доти, доки не починалася стара-нова розмова. Сакура побіжно окидає поглядом дратівливий різнокаліберний інтер'єр. На її думку, фіранки на фіктивних вікнах (заклад знаходився в підвальному приміщенні), виглядали зовсім негармонійно з обробленою під цеглу стіною, чорним кахлем на підлозі, безглуздими хитромудрими світильниками на дерев'яних столиках і великими люстрами.

Швидко опинившись біля виходу, вона на ходу застебає куртку. Харуно відчиняє важкі двері, йде невеликим, непримітним коридорчиком, збігає східцями вгору й опиняється на вулиці. Через густі чорні хмари небо не видно, але вона знає — діло йде до світанку. Останнім часом вона часто зустрічає світанки після безсонних ночей, які були такими не лише через роботу.

Чортів Какаші!

Скільки вечорів вони сиділи тут, гаяли час за дурними, безглуздими розмовами, а то й зовсім мовчки! Вдаючи, що життя йде своєю чергою, як і раніше. Два роки минуло. Цілих два пекельні роки.

Спочатку вона чесно намагалася знову вклинитися у звичну роботу, але нічого не вийшло. Промучившись півтора року, все ж таки пішла. Навіть вічний оптимізм Наруто був безсилий, хоча, можливо він і сам втомився.

Початок ранку зустрів її рвучким, холодним, майже морозним вітром і дрібним дощем. Харуно накидає на голову капюшон і щільніше сховавши обличчя за шарфом, прямує вперед вулицею, що жвава в будь-який час доби. У цьому районі місто ніколи не спить, незабаром і таксі знайдеться.

У голові відновлюється звичний набридливий гул, варто було знову повернутися думками в минуле. Тепер вона поїде додому і неодмінно виспиться, а завтра буде звичайним рутинним днем.

У животі починає неприємно мутити, швидше за все від перекинутого алкоголю на голодний шлунок і знеможений організм. Проте далеко зайти їй не вдається. Хтось хапає її за лікоть і на стільки різко розвертає, що дівчина майже втрачає рівновагу. Вона неодмінно впала би на холодний асфальт, якби він не перехопив.

Харуно рефлекторно тягнеться за захованою під підкладом куртки зброєю, зовсім забувши що ось уже пів року, тієї самої зброї у неї немає, але утикається носом у його груди. Хоче відсторонитися, але він, вперше за стільки часу, знову, стягнувши з неї капюшон, запускає руку в її волосся, грає з ним як і тоді, за часів академії, а потім просто обіймає. Міцно, відчайдушно з легким тремтінням в сильних руках.

Його не застебнута куртка ховає її від вогкого вітру, дощу, світла нічних ліхтарів і стороннього шуму, варто його рукам зімкнутися в неї за спиною.

— Ти маєш рацію, як завжди. — здавалося, він спілкується з нею на ультразвуці, адже у вухах ще дужче починає дзвеніти. Нутро стягується я в тугий вузол, підкочується нудотою до горла, а серце наче б'ється через раз.

Втомлене від постійної напруги та роботи тіло починає німіти, а свідомість плутатися. Вона відчуває тільки вібрації в його горлі, а ще довгі грубі пальці, що знову пробраються вглиб її волосся, до шкіри.

— Але ти й досі не тут, розумієш? Щоразу я намагаюся поговорити, але не знаходжу тебе тут…

Був час, коли він і сам був ніби поза цим світом. Відсторонюючись, закриваючись у собі, дедалі більше занурюючись у темряву. Тоді, заради порятунку його душі, Третій зняв його з секретних служб й відправив до академії.

Ідея, на його думку, мала зазнати краху, але з'явилися вони, невгамовні дітлахи, і життя знову почало набувати кольору.

Вона впирається долонями в груди колишнього наставника, зминаючи в кулаках темну тканину його водолазки, чомусь відзначає для себе, що на ньому немає ні звичної форменої спецівки, ні навіть бронежилета. А він відсторонитися їй не дає. Пальці, що перебирають пасма на маківці, тремтять біля самої шкіри, іншою рукою він притягає Харуно ближче до себе ніби намагаючись надійніше вкрити її від холодного вітру і всіх бід цього світу в цілому.

Він завжди її захищав. Завжди був поряд. І не порахувати, скільки разів рятував їй життя, буквально прикриваючи своїм тілом. Без сумнівів, без роздумів... Завжди. Він знає, що це таке втрачати, знає краще неї.