3

Соломія

– То що?

Перші слова Інги, які я почула від неї, тільки-но ми зустрілись наступного ранку перед парами в коридорі університету.

– І тобі привіт. – не втрималась і покривлялась подрузі, яка від нетерпіння мало не пританцьовувала на місці.

– Ей, Коваленко! Ти жорстока людина. Я тепер навіть співчуваю твоєму Самсону. – в тон мені відповідала Інга.

– Я не знаю про що ти. – знизала плечима й байдуже пройшлась поглядом по наших одногрупниках, які чекали, поки появиться викладач і відімкне аудиторію.

– Ти їхала до дому зі своїм «приятелем», - останнє слово вона промовила з притиском й не забула показати відповідний жест пальцями, щоб відобразити своє ставлення до того, що я вважаю Олега виключно своїм другом, а ніким більше, – Порадуй мене новиною!

Примружившись дивилась на подругу й ледве втримала сміх. Інга завмерла біля мене у двох кроках, склала долоні до купи й дивилася на мене тими щирими очима кота зі Шрека, які повинні вмовити кого завгодно.

– Ми йдемо. – врешті вирішила не мучити подругу й таки поділитись інформацією.

– Ура!!! Ми йдемо!!! – вигукнула Інка й стала пританцьовувати на місці.

Й замість того щоб оглянутись і покликати до нас, або ж самій підійти до Яни з Вікою, на весь голос прокричала:

– Вікуся, ми йдемо на вечірку. Агов!!!

В принципі, її метушня зробила свою справу. Дівчата за мить опинились біля нас.

– Скажи, що ти жартуєш. – розчаровано протягнула Віка, явно не задоволена таким поворотом подій.

– Це ж чудово! – абсолютно іншим тоном озвалась Яна. – Ти ж цього й хотіла.

– Ні. Вона хотіла не йти. – втрутилась я.

Якоюсь мірою розуміла Віку, яка явно не горіла таким азартом і бажанням побувати на вечірці старшокурсників, як Яна та Інга, але мені було простіше. Все ж з деякими хлопцями я була уже знайома й для мене це не настільки невідоме й невідане дійство, як для Віки.

– Я навіть не знаю, що мені вдягнути. – похмуро промовила Вікторія.

– Те, в чому тобі зручно, — одразу відповіла я, щоб дівчата не почали зі своїми порадами.

– Ага. І вона прийде у джинсах і светрі. – пробубніла Яна.

– Я теж. – швидко додала, щоб не розгортати цю розмову.

Якщо глянути на нас чотирьох, то більш різнобарвної компанії й не знайти. Інколи самій дивно, як ми таки знаходимо спільну мову й наші суперечки не доходять до бійок.

– Серйозно? Ви збираєтесь прийти на вечірку в тому ж, в чому ходите на пари? – вигукнула Інга, абсолютно не погодившись з моїми словами.

– Або не підемо зовсім. – впевнено відповіла подрузі, щоб закрити цю тему й більше до неї не повертатись.

Яна награно закотила очі, мов що з нас взяти. Й Інга відступила.

– А що? Догадатись взяти ключ ніхто не зумів? – прогримів голос викладача й в коридорі різко стало тихо.

Всі дружно розступились, щоб Вадим Романович добрався до дверей аудиторії й чемно чекали поки священні двері відчиняться, щоб зайти всередину.

Віка з захопленням спостерігала за молодим викладачем, як і багато інших дівчат з нашої групи. Ніколи не розуміла такого дивного обожнювання.  Хоча, якщо приглянутись, то Вадим Романович навіть дуже нічого.