2.3

Соломія

Не випускала з поля зору спину приятеля й тоді, коли нарешті підійшла достатньо близько, пригальмувала. Раптом стало ніяково. Це так незвично, але я справді вагалась. Й не поспішала привернути до себе увагу, а застигла неподалік від компанії Олега.

Поки я обдумувала свої слова і дії, мене помітив Макс Задорін, привітно посміхнувся й штовхнув Самсонова в плече, кивком вказав на мене, від чого я зовсім зарум’янилась.

Олег різко повернувся й запитально вигнув брову.

О Господи! Який він мав звабливий вигляд, коли ось так, розтягував губи в нахабній посмішці, коли так насмішкувато дивився на мене й ніби знав, що я хочу в нього спитати.

– Кажи, каприза. – весело промовив, заклав руки перед собою й чекав, що я видам.

– Може ти до дому? – знизала плечима й натягнуто всміхнулась.

Таке враження, ніби він і правда міг читати мої думки. Олег злегка всміхнувся й розчаровано похитав головою.

– Тримай, почекай мене в машині. – вручив мені ключ від свого авто й кивнув в бік стоянки, – Я зараз підійду.

Мовчки взяла ключ, кинула погляд на його приятелів, які начебто потішались з нашої розмови з Самсоновим.

Різко крутнулась навколо своєї осі й швидким кроком поспішила до стоянки.

Відчувала на собі погляд Олега і його друзяк заодно. Ніяк не могла зрозуміти, що могло викликати таку цікавість, ну й, звичайно, гучний сміх, який почула, коли трохи відійшла, сприйняла на свій рахунок.

Видихнула тільки тоді, коли опинилась в тиші салону автомобіля Олега.

Думала, що доведеться чекати Самсонова довго, тому неспішно гортала стрічку в соціальній мережі, де мої колишні однокласники у всю ділились світлинами.

Обачливо оглянулась. Ну а що? Швиденько вийшла з авто і сіла на крісло водія, все ж мої фото за кермом будуть мати не менший успіх, ніж в інших. Правда встигла зробити тільки кілька вдалих кадрів, перш ніж дверцята авто відчинились. З переляку ледь не випустила телефон з рук.

– Встигла? – насмішкувато запитував Олег.

– Майже. – погодилась, адже все ж була впіймана на гарячому.

– Давай сюди телефон, — простягнув руку та вичікував, поки я передам йому гаджет.

– Для чого?

– Зроблю нормальні фотки. – широко всміхнувся й сам вихопив у мене з рук телефон, поки я оговтувалась і зрозуміла до чого він веде.

Посміхнулась і зручніше вмостилась. Однією рукою вхопилась за кермо, посмішка на всі зуби, зваблива поза й... маленька фото сесія почалась.

– Тримай. І сідай на пасажирське. – віддав Олег мені телефон й кивнув в бік іншого сидіння.

Задоволена вхопила гаджет й швиденько обійшла автомобіль й тільки зайняла пасажирське місце одразу стала переглядати фото, які зробив друг. Одне, яке мені найбільше сподобалось, одразу опублікувала в мережі.

– То в чому справа, мала? – почав Самсонов, тільки машина рушила з місця. – Ти щось хотіла?

– Ну так… - протягнула, ще не зовсім зорієнтувалась у сенсі питання.

– І?

– А точно! – з тими фотографіями, вже зовсім забула про свою місію, – Мої подруги хочуть піти на вечірку, яку влаштовують твої приятелі. Якось так.

Швиденько проговорила, так і не відірвавши погляду від екрана, попутно відписувала на коментарі, які одразу з’явились під світлиною.

– То що їм заважає це зробити? – задиркувато запитував Олег.

– Ну як що? Яну запросив твій друг Макс, але… мене й Інгу ніхто не запрошував. А Яна каже, що одна подруга за компанію, означає одна, а не три. – знизала плечима, ніби те що говорю є й так зрозуміло.

– Макс запросив першокурсницю? – здивовано перепитав Олег. – Точно?

–  Ну можеш у нього спитати. Яна казала, що так. Макс її запросив. А що? Першокурсникам чогось бракує? – дратівливо додала в кінці.

– Ні. – спокійно відказував, – Швидше є те, чого у них в надлишку, особливо у дівчат.

– Так? І чим же ми такі особливо надлишкові? – єхидно перепитала.

– Наївність зашкалює.

– Ти це серйозно?! – таки не втрималась і вигукнула, сповнена обурення, – Це ти зараз і мене наївною назвав?

– А ти хіба не така? – знизав плечима й зовсім не відреагував на мій тон.

– Самсонов, це відколи ти такий зарозумілий став? – зло кинула йому.

– А ти відколи така обідчива зробилась?

– Ясно з тобою все, — пробубніла собі під ніс, – Ти не візьмеш мене з собою на ту кляту вечірку.

– А тут ти прогадала. – хмикнув друг.

 На мить відвів погляд від дороги й весело мені підморгнув.

– Тобто? – допитувалась.

– Тобто, хочеш піти, то йди… краще вже на ту вечірку, де буду я, ніж кудись в інше місце.

– Звучить як погроза.

– Чого ж? Ти ж сама хотіла.