Я міг би прожити й без тебе, але навіщо тоді жити?

На світі так багато картин про Мадонн з дитям.

Дитя там буває в дуже різному настрої. І це зрозуміло - воно  ж зовсім мала дитина, і настрій швидко міняється. То вираз неземної мудрості, коли воно думає, що треба міняти памперс, а мити чогось сидить і дивиться у вікно, то радість неземна, бо у  мами нове брязкальце і зараз воно як задзвенить - ото гарно буде, то печаль неземна, бо ще тільки четверта ранку, а батьки хочуть, щоб дитина засинала, а не гралася. 

Ну різні вирази, так.

А у Мадонн на картинах вираз  однаковий. Такий, знаєте піднесено-спокійно-приречео-лагідий.

Так от.

Наша дитина саме така, як на тих картинах. Я всі передивився які знайшов у інеті. І кожен настрій, що там зображений,  у нашої дитини  був, ще й додаткові знайшлися.

А от наша мама  ні разу не подивилася на мене отак приречено-лагідно, як на картинах великих майстрів минулого.

І те їй не так, і се я роблю  неправильно, й не давай дитині сирого фаршу, й голос у мене для колискової не годиться, й…

То нормально, так педіатр сказав. Лактація, гормони, післяродова депресія, а може ще й дородова була, поки мене не знати де носило.

Тепер моя кохана дорвалася до контролю за ситуацією, ну й контролює.

Ще й ота відповідальність за дитину - то ж материнський інстинкт.  Ніхто на  дитя не нападає, ніхто не відбирає. Навіть бабуся працює і не може посидіти  з малям у будній день.

Тільки у вихідні іноді може.

Тут жінки працюють, щоб ви знали, а не тільки народжують і виховують. Такі діла. Причому все життя працюють, як я бачу. А живуть люди  тут довго, набагато довше, ніж ті хуманси, що я їх пам’ятаю.

Тож ніхто не зазіхає на дитину і її материнський авторитет. Але хіба для неї це привід заспокоїтися й не нервувати?

Я б втік на будову - ту хатинку все ж хочу подарувати їй на захист диплому. Тільки от не завжди можна втекти. Моїй парі іноді треба поїхати  на якісь консультації або ще у якихось  справах.

То просто жах, як вона готується, роздає вказівки, сто раз передзвонює, контролює, а потім все одно все не так.

Дуже вже вона відповідальна, бідося моя.

Щастя ще - не знає про те, що хотіли зробити з дитиною п’явки.. Хоч би не полізла колупатись у моїх споминах про той день.

Якби вона так не нервувала, то я б був зовсім щасливий. Тому що знаєте - мати свою власну дитинку дуже приємно.

По-перше, дитинка схожа й на мою  пару, й на мене. 

По-друге, зразу все, що робиш, набуває важливих сенсів. 

Ота хатинка,  що моя мила колись захотіла.  Я не вибагливий, мені й печера годиться, і моя стара башта з бійницями замість вікон.

А тепер уже думаєш,  що їй з дитям треба  щоб і тепло, і повітря свіже, і безпечно, і зручно. 

Одне погано - ці людиська працюють тільки під тиском і не дуже дбають про якість.

Але то вже моя справа. Кого налякати, кого перевірити, кому премію, з кого відрахувати за напартачене й заставити переробити.

Коробку  вони швидко звели. А от  коли почалося доведення до ума…

Зате тепер є де адреналін скинути після того, як мені вдома пояснять, що я не батько, а садист, солдафон, придурок і взагалі все через мене.

Так шкода її, коли вона сердиться, а потім засмучується.

Їй навіть вигнати мене далі, ніж на кухню, не можна. Кімнатка одна  на нас трьох..

Нічого, скоро буде куди.  Два поверхи,  місця вистачить.

Може зразу зробити кімнату для вигнання?

Спитав її, вона сказала, що  можна. Є такі кімнати в кращих домах. Називаються або бібліотеки,  або кабінети.

Там чоловіки, на яких розсердилися, сидять і напиваються культурно серед книг та картин.

І вона не весь час сердиться до речі.

Коли у неї гарний настрій, то все чудово. 

Ми уже трохи подорожуємо - ну як можна подорожувати матері з немовлям звичайно.

Недавно возили дитинку на те місце, де все у нас почалося. Думали нікого там не буде - подивимось, як там портал і додому.

А  ніт. Народу зібралося немало. Клька знайомих камрадів за роботою,  багаття, ще й журналіст якийсь у них щось питає, а вони щось брешуть, щоб читачам цікаво було. Байки страшні розказують анекдоти й бувальщини.

Ми теж підійшли. Я посадив свою милу на розкладний стілець, пледом вкрив, бо не жарко,  ще й вітер. Малого на руки взяв, нехай мама відпочине. Я теж хочу погратися з малим. 

І непомітно підійшов до порталу.  Ви знаєте, люди ж його не бачать і не відчувають. Він не людьми зроблений і не для людей. І ще там якийсь від них захист, щоб не провалювались, куди не треба. 

І що б ви думали - наша дитинка одразу зраділа, ручки тягне - хоче туди. От що б воно понімало, і що в тому порталі забуло?  

Але і бачить, і щось знає.

А що з нього буде, коли виросте? Воно зможе туди-сюди в часі без стазису бігати й нічого в обох реальностях не порушувати? П'явка так запевняла.

 Ну п’явкам збрехати, як два пальці. Але ж малий і правда дивно у нас з’явився. 

 А як навчиться бігати - ррраз- і побіжить в інший час. А як наздогнати?

Може не просто так його мати нервує?

Вона ж не тільки розумна,  у неї ще ого яка інтуїція. І ще вона мене легко читає, а може і його уже.

Я поки що нічого такого у синові не вичитую. А вона  з ним розмовляла ще задовго до пологів.

І це ще в малого нема ніяких ознак другої форми. І ніяких наших жінок поблизу, щоб допомогли виховувати.

Та й дасть їм моя пара  його виховувати, ага, щазз.

Вона мені не дуже його глядіти  довіряє, не те, що якимось чужим дракам.

Бо я такий, не дуже боюся всяких жахів.

От і зараз дозволив малому сунути одну ручку в портал. Чисто подивитись,  чи зможе. Хто б сумнівався. Він би хоч зараз туди застрибнув. 

Бачила б мене наша мама, вбила б. 

Так само тихо ми з сином повернулися. А там уже той Роман журналіст, щось про Змієві - тобто мої - вали розказує.