Я завжди виграю, навіть коли ні.

Я завжди виграю, навіть коли ні.

Екзорцист: Я тут для того, щоб вигнати з вас демона.

Я: Я нікого не викликав.

Демон: Це я викликав, допоможіть!

В цьому світі, де є тільки машини й механізми, магія накопичується дуже повільно. 

І її у мене зараз мало. На денці, можна сказати.

Тож треба одразу вирішити на що її витратити - на коротку дорогу назад або на пошук мурахи.

І ще треба залишити трохи магії на новий стазис для цього часового паразита. 

Бо знайти -  пів діла. Треба ще від нього ізолювати нашу з  парою дійсність.  

Тож навіть якщо встигну до порталу швидко, а потім  не зможу знайти  комаху, то це все одно,  що й не встиг.

- Ти,  відро іржаве,  поїхали. Тільки не розвались по дорозі.

Не розвалилося, але то не його заслуга. Просто не встигло. Коли виходив - дверцята уже не закривалися й висіли зовсім криво. 

Такий сей світ давній. Не може він щезнути за годину від якоїсь дурної мурахи. То й не щез. Але через нього уже почав просвічувати якийсь інший. І потягло димо, як від згарища 

Як воно повільно їхало, те машинко. Ще добре що ніхто не стояв  і швидкість не перевіряв.Чи навпаки  погано. Бо тут зазвичай перевіряють. Куди поділися?

Тільки все одно  витиснути з цього агрегата понад сто км я не зміг. І ніхто б  не зміг. Воно й так почало тріщати по стиках.

Поки доїхали,  мало не посивів. А може й посивів, що там у тріснутому дзеркальці побачиш, ще й у темряві.

Придорожні ліхтарі теж згасали, як і ті, що в місті. І я не знав, то уже ранок, чи в цьому світі закінчилася електрика.

Коли доїхав була повна темрява. 

Значить не світало ще. І ще це означає, що у мене зовсім не має часу. Хоча я зараз дуже бистрий. Втричі або й вдвічі. І це означає,  що з моєю дівчиною все в порядку. Бо як було б не в порядку,  тоді б ніяких сил у мене не залишилося.

Останні півлітра магії витратив на обстеження місця зіткнення. 

Нема мурахи. Ні живого, ні мертвого.

Без паніки. Тут не тільки мурахи нема, а й жодної молекули його запаху. Він не повзав тут.

Ага. А де мене ще носило? 

Он там мене носило. Сував свою дурну голову у портал. Отуди воно й впало все разом зі скляним слоїком.

І мені треба тільки нахилитися, простягнути руку і підібрати розбиту пляшечку або знайти серед скалок мураху й швидко  вилізти сюди. 

Щось в цьому плані не те, але іншого плану у мене немає.

Що ж, перехиляюся і зазираю. 

Ну звісно - там тепер два виходи замість одного. І скалки лежать рівно посередні між ними. І відстань  між ними теж мінімальна.

Доведеться лізти вниз.

Це не дуже розумно. Та де я і де розумність? Як не полізу, точно та комаха пролізе в майбутнє і там щось спортить. 

Тож стрибаю вниз.  Подивимось,  куди  цей часовий паразит поповз.

Битого скла тут не як від аптечного флакона, я як від ящика склотари.

 А оце що у нас?

А оце у нас кульбабовий парашутик,  у який та мураха була  вчепилася, коли спав серед мого скарбу у рюкзаку. І лежить він під лівим входом чи виходом. Чи входом - як хочете, так і називайте те марево, як над асфальтом у спеку.

Може це означає, що мураха там? От не спалося ж йому.  Хоч якби мене скинули з висоти  пентхаусу, я б теж прокинувся і пішов кудись, де не заважають спати.

Що ж.  Беру той парашутик, а то ще теж проросте де не треба і наробить тут анахронізмів, затискаю в кулаці лівої руки, а правою пробиваю  на всяк випадок у отвір проходу.

Наче нікого не зачепив. Ну тоді вперед.

Вперед вийшло не дуже. Одразу спіткнувся об гору якогось брудного мотлоху. Ну й свині тут живуть.

А коли стало трохи видніше, виявилось, що то не гора, а просто зі справжньої гори зійшла лавина. І це останнє місце, до якого докотилося сміття.

А запах! Тепер я розумію мою дівчину, що ненавидить саму згадку про неприємні запахи. 

То було ніби  ви зайшли літом у маршрутку,  що везе штабель безхатьків, тільки треба помножити запах у сто разів.

Не дивно, що мураха сюди полізла. 

Вони сміття ого як цінують. І як побачать, так зразу хапають і волочать у мурашник, хоч би й та смітина була в десять раз важчою за мураху. 

А якщо то якась дохла гусінь або ще щось таке привабливе, то їх за вуха від неї не відтягнеш.

До речі - у мурах є вуха?

Таке спитаєте. Не до вух мені. Мені в цих горах сміття й барахла треба знайти одну малу мураху. Причому не місцеву, а мою власну..

Усі мої рецептори  відмовляються тут щось шукати й хором радять покинути це звалище якомога швидше.

Та вони мене ще погано знають. Хоч очі ріже від штину й течуть сльози, наказую організмові  працювати. І рецептори  поволі починають щось показувати.

Те, що вони показують, мені зовсім не подобається.

Навкруги нікого. Тільки слід шести мурашиних лапок веде  на вершечок звалища й там губиться в хмарах диму. 

Ото тільки по смітниках я не ганявся за мурахами. Хоч би ніхто не дізнався про цей зашквар. 

І обійти ж не можна. По-перше, довго, а по-друге, можна загубити слід. 

Що я маю вам сказати?

Що були найбрудніші години мого життя. Чого тільки ці людиськи не викидали такого,що не може ні розкластися й змішатися з землею,ні якось інакше щезнути. А злипається в гидотні купи й не знаєш, коли провалюєшся по коліно - то був пластик чи диванна оббивка, а може мішок прострочених добрив. А під ним розбитий монітор чи склопакет, а може й скло від старого серванту, а збоку... Ні, краще я не скажу, що там було збоку, вірніше з боків. Ви самі розумієте - ні скло, ні пластик не можуть так тхнути.

Отак я ліз на гору, потім спускався з гори, намагаючись не засипати мурашиний слід.

І коли став на відносно тверду поверхню - мабуть, дверцята холодильника чи верх  старої автівки, то зміг роздивитися сміттєпейзаж до самого горизонту. Подекуди виднілися такі самі гори, але в цілому сміття лежало рівним шаром. А десь в кілометрі від мене виднілась якась будова. З її високих труб валив сизий дим. І то щастя, що вітер був від мене. Навіть знати не хочу, чим той дим смердів.