А скажіть, як  тут знайти дівчину з зеленими очима?

ЗМІЙ

Що ж, довіз мене цей погонич машин до самого її міста. Водій.Тут погоничів звуть водіями.

Хоча вони нікого не водять, а сидять у кабінах, крутять бублик. Ну що взяти з тих хумансів. Вони завжди щось як вигадають, а потім самі не розуміють, що вийшло і нащо воно взагалі.

І вони тут не хуманси,  а люди. І латинка уже мертва мова. Як час летить...

Трохи потренувався говорити вголос з водієм.

Важко - не передати. Треба якихось вправ для язика й щелеп.

Бо поговорив всього пів години,  а ніби  у битві один проти ворожого війська простояв цей час. Перед превосходящими силами противника.

Голова пухне. Але голова у мене тренована. По ній хоч магічним розрядом, хоч кувалдою, хоч мегабайтами бий. 

Поболить і перестане.

З корисного взнав таке: тут не можна підійти до когось, хоч би й до спеціально навчених поліціянтів або в довідку й спитати щось з того, що вони не зрозуміють. 

- А скажіть, як  тут знайти дівчину з зеленими очима, запах такий-то, думки на такий-то частоті? - звісно спитати можна, але вони не знайдуть і не шукатимуть. Ще й до лікарні відправлять. Тобто вонинечують і не бачать а лікуватись треба мені. І ці людинахивають себе розумними хумансами. Ні разу не жарт. Навіть Розумними - прерозумними. Подивіться їх підруснити.

Ото самі себе не похвалять, так і ніхто не похвалить. 

Вони тут по-іншому пошук зробили.

Якісь імена, прізвища, дівочі прізвища, свідоцтва, паспорти, останнє  місце роботи, де народився, хто батьки,  адреси, навіть ідентифікаційні коди.

Дикий народ, кажу ж.

То щастя, що вона моя пара і я її відчуваю, хоч сигнал і збоїть. То, мабуть, через клятих мурашів, що міняють реальність, щоб помститися.

 А нащо було їй під ноги лізти та кусатися? Йшли б своєю дорогою, і ніхто б вас не давив, поганців. Вона добра. Навіть сире м’ясо не їсть, нащо ви їй здалися - давити  вас.

Самі винуваті,  а такого наробили, що і правильно вас тоді подавили.

Що ж, жалітися можна довго. Я й жаліюся. Так мені легше йти цим дивним місцем. Височезні людяшники - мурашники . Там сотні сімей живуть в одній величезній башті, як її ще назвати?

І ходять тут хуманси, як мурахи. Один проклав стежину - тротуар називається - по ній усі бігають. На траву майже не лізуть. Для машин прокладена інша стежка, на ній тільки машини, людей ніхто не тримає, але вони майже ніколи не ходять там, де їдуть машини. Ото дисципліна. Або інстинкт. Чисто тобі мурашник. Але вони якось самі знають, куди треба йти. Не обнюхують один одного, щоб взнати дорогу, як мурахи.  Самі ідуть, куди їм треба.

А забагатіли за цю епоху - страшно дивитись. Он у когось скарбниця, там золото, прикраси усякі. Правда я й через скло відчуваю - наполовину міддю розбавлене, але все одно дуже багата скарбниця.

Скло прозоре, а людиськи пробігають, навіть оком не кинуть. Мабуть, у них свої ще більші. А ця якась певно для них жалюгідна.

Тільки малі дівчатка стоять і сперечаються, які кульчики кращі. До чого тут діти золотом розбалувані. Та кожна хуманка у мій час душу б віддала за будь-які. А ці носом крутять.

І ще тут - не повірите - їжа на кожному кроці.

І голодних майже нема. Купці сидять, щось читають у своїх смартфонах. Картинки роздивляються, пишуть. Ич, грамотні. 

Не зазивають нікого спробувати свої наїдки. Деякі ятки з їжею нічого так  пахнуть. А я вже голодний - бика б з'їв. Зі шкірою, рогами й копитами. Та хто ж мені дасть. 

А змушувати продавчинь віддати мені їжу задарма не буду.  Це принизливо. Щось придумаю. Тут навколо ліса ще залишились. Вполюю щось.

Але це засада.

З цією невеличкою купкою скіфських монет у рюкзаку  та однією жалюгідною прикрасою до моєї дівчини, мабуть, і не підходь.

Як глянув на ціни - там кілька гривень все коштує. Хай боги милують.Я хотів своїй строптивій парі скіфську гривню подарувати. Одну.  А на неї тут і не купиш нічого. Ще й вона у мене не нова. От невдача. Не тим я все життя займався, ой не тим. Тепер голодранець. А міг би замість воювати носити золото в скарбницю. Гора б уже назбиралася -  за стільки часу, що марно у війнах втратив.

От чому тут їх ніхто не носить, ті гривні нашийні. Мода пройшла, настала девальвація.

Так, що це тільки що було? Не можна мені задумуватись, не мислитель я.

Сигнал досі був чіткий і залишався на одному місці, а тут швидко переміщається кудись.

Треба бігти. А тут ці людські  стежки покручені  під різними кутами, не можна по прямій, понаставляли будинків.

Що ж, я хижак і мисливець. Це сильніш за мене. Біжать від тебе - треба наздоганяти.

***

Нічосі вона навчилася бігати. Так я скоро втомлюся. Ще добре - асфальт зник та будівлі.  Але дерева все одно сповільнюють біг.

Добра фізуха - завжди на користь. Дійшло до мене нарешті,  що вона не сам біжить, а їде машиною. А машини між деревами не їздять. Їм дороги потрібні.

Отак і вийшов на якусь просіку серед лісу. 

Ну таку дорогу я розумію. Дві колії в ґрунті,  між ними трава росте.  І бігти по ній легше.

О, сигнал зупинився. Що їй треба в лісі, цікавий я знати. Вона ліс не любить, сама казала.

Зараз добіжу й спитаю. Її запах уже трохи чутно.  

Вона божисто пахне. Тільки відчуваю нотки суму і… точно, ще страху і паніки. Ану прискоритись!

Вискакую на галявину. 

І що б ви думали - машинка стоїть, в піску загрузла.  Сама не з великих, червона, як м’ясо. Ох я і голодний!

Поруч моя мила  і ще якась жінка застигли, а на них насувається здоровезний ведмідь.

Щоб я здох - він не з цього часу. Невже я його з собою притяг, або тут і крім мене є хтось з минулого?