Кохання й довіра - як крила. Поки не розкриєш - нічого не вийде.

ЗМІЙ

Отак ми з нею врятували світ і розсталися.

Я був знищений, мені було все одно, що відбувається чи не відбувається. 

Моя пара мене покинула, ще перед цим посварилася зі мною. Навіть не оглянулася, як полетіла у той портал.

Хуманка, що з неї взяти? То я її пара. А не вона моя.

Бува й таке.

Мене намагались втішити наші драки. Я від цього  тільки жорсткіше проводив заняття. Тепер подобалося мучити жінок. Всі вони зрадниці, у саміх є змії, а липнуть до мене. І вона, мабуть, там уже знову з бойфрендом.

А кого вона тоді зрадила - його або мене? А, яка різниця. Зрадниця. Двічі зрадниця. 

Вчив драк тільки взаємодії. Щоб не лізли одна поперед одної, слухали командира і виконували  без мітингів накази. А все інше вони й так вміють.

Насправді нас не треба вчити битися в другій іпостасі. Воно само вміється.

Ми вчилися колись тільки для ритуальних поєдинків і турнірів між собою.

А усяких чужих рвемо магією, інстинктами й ненавистю на клапті й  шматки.

Дайте мені тих зайд, тих п’явок, мені дуже треба. Ну дайте, бо я вже не можу стримувати лють на всесвіт, що так жорстоко зі мною повівся.

І наче допросився.

Через портал, з якого ми сюди прийшли, полізли п’явки. 

Жирні, наїдені, наглющі. Зазвичай вони обережні. Можуть  приймати будь-який вигляд і користуються будь-якою перевагою. 

Та мабуть думали, що тут самі пацифісти залишилися. Й візьмуть нас голими руками. Ну не руками, нема у них рук, п'явки вони. Але  випити можуть одразу, тільки зазівайся. 

Явно хотіли нас донищити й взятися за хумансів. Ті про них щось теж знали. Розказували про упирів або вампірів. Знали, що вбити  п'явок можна тільки проштрикнувши серце осиковим кілком. Чому осиковим? У них питайте. Хуманси вперті й дурні. А одна дурніша за всіх. І впертіша.

От зараз  плюну, розвернуся й піду собі. Нехай ті упирі її предків понищать,  вона не народиться, буде тоді знати.

Та звісно нікуди не пішов. 

Вбити п'явок справді не легко. Осика тут ні до чого. Просто хуманси слабкі, руки без пазурів. 

П'явці просто обов'язково треба зупинити серце. Легше за все - вирвати. А то регенерація у них не гірша за нашу. Змигнути не встигнеш, а вони уже як новенькі.

Так,  про що це я?

Ага, про те, як полізли п'явки з порталу. Жирні й наглющі. Та не так сталося, як їм гадалося.

Рефлекс - велике діло. Без команди всі зміїї перетекли в другу форму. Миттю опинилися біля порталу.

Драк відтіснили теж на інстинктах. Бо їх мало , їми ризикувати не можна.

Коли перші п’явки були розірвані й відступили, а ми перевели дух, кляті хуманси підпалили наше селище з чотирьох кінців.

То ж моя мила їх недавно навчила. Розумниця моя. Красуня. Зрадниця. Ненавиджу.

Тут уже прийшлося взяти командування на себе. 

Наказав брати з собою тільки воєнний обладунок і дітей, спокійно рухатись до порталу. 

Перші - чоловіки й Маг, позаду жінки з дітьми й Жрець. 

Схопив обладунок, а під ним її рюкзак з тим артефактом для долі й щастя.

Ну не роззява?

Що вона робитиме там  без мене, щей без долі зі щастям? 

Ідіотка. Хотів кинути тут того мішка з цяцькою. Але рука сама схопила.

Ну й нехай.

Нам зараз щастя і доля теж не завадять.

Першим пішов у портал, нехай це й неправильна тактика. 

Але хотів нарешті відвести душу.

І відвів.

П’явки явно не чекали на нас.

Та і я уже не чекав, що ці жирні пацифісти нарешті вирушать відбивати нашу землю. 

Але ж моя дівчина все правильно зробила. Навчила хумансів діждатися слушного моменту й підпалити зміям хвости, і от ми вже тут, рвемо зайд, а п'явки тікають.

Правда не дуже далеко, на свою базу. Там у них все  для таких випадків наготовлено. Тільки от ми по дорозі більшість з них перебили.

Не одні мої пацифісти розніжилися.

Тільки все ж наймоторніші п’явки встигли сховатися за мурами. Отут я й залишився без магії. Надовго, а може й назавжди.

Ми з Жерцем ламали їх захист, я магію всю вклав, він - все благословення богів та предків.

А Маг вкривав жінок і дітей від відкату, поки ми з пацифістами  йшли в пролом добивати нечисть.

От тільки пацифісти йшли якось без особливого запалу.  Тому нам з Жерцем довелося майже самим і ламати, й пролом розширювати, і п’явок рвати.

Аж раптом Маг чи то зазівався, чи магії пожалів, та жінки вирвалися з-під захисту й  так бадьоро полізли нищити п'явок, що любо-дорого.

А потім ще добивали зайд по всіьому світу на землі і в  глибоких небесах.

І звісно стало їх ще менше, ніж було, а було й так мало. 

Зате тепер до них фертильність поверталася, від нашого глибокого неба й білого сонця.

А пацифісти в основному турніри влаштовували на честь прекрасних дам, билися за їх увагу та полювали.

Як нарешті тих п’явок, що  пересиділи найбільшу нашу лють, кого тоді не  вбили, викинули на мороз у відкритий космос, тоді й почалося.

Все, як раніше. У давні благословенні часи.

Пацифісти вирішили, що нарешті настав час вибирати собі  справжню пару.

Жрець - що пора нарешті вшанувати старих богів і відродити старі культи.

Маг - що тепер  саме час захопити владу в одні руки, об'явити мене ворогом народу й посадити в темницю.

А я - що саме час піти нарешті в запій і забути свою неправильну пару.

І поки ми - вожді цього дурнуватого племені - втрьох вправлялися у своїх намірах, трапилося чи то страшне, чи то смішне.

Жрець звернувся до жіноцтва - як до найбільш поміркованих членів соціуму.  

І жіноцтво звісно надало допомогу,  магією й деяким знаряддям, що залишилося від п’явок, відновили старі храми.

Та що їх там відновлювати. Печера - вона  собі й печера, хоч і величезна і з вівтарями, з яких божественна магія так і тече, ти лише жертвуй та хвали.