У місті Києві, лігвищі Змієвім

ВОНА

Голова розколюється. Треба все ж прийняти ці ліки.  Бо так до шизофренії недалеко.

Лікарі кажуть - то наслідок струсу мозку від падіння з висоти. 

Але я впала на копицю сіна, мені не було боляче, не нудило,  спати не хотілося. І пальці я порахувала правильно.

Але оці  напади й фантазії уже лякають. Надто реалістичний вигляд вони мають. І при цьому  ніякого фрейдизму.

Ну що такого - білочка у лісі, а я сміюся від того, що він не розуміє, що такого смішного - зловити білочку.

А мені тепер як не смішно, як же не смішно мені,  хто б знав.

 Наче потрапила в паралельний світ. Тут все добре, Сергій  навіть зрадів, що буде дитинка. Заспокоївся, перестав  діставати своєю пласкою землею і “люди не могли самі таке побудувати”, палеоконтактами та іншою маячнею.

Тепер  береже, не дає кроку ступити по нерівній поверхні.  І здається навіть тими палеоконтактами менше цікавиться.

Все ж прекрасно? Тепер він не просто черговий бойфренд. Ми типу заручені. Яке старомодне слово. І стан нареченої теж старомодний.

А його мама так по-старомодному зраділа майбутньому онукові й на радостях подарувала мені майже новий піпідастр, пил з шафи змітати. Де я і де хатнє господарювання?

І чому це одразу онук, а не онука? Мачизм усюди. Теж старомодно так думати.Особливо жінці.

І взагалі виходити заміж по зальоту старомодно. 

Як я не вбереглася? Сергій безвідповідальний, та берегтися треба було мені, а не безвідповідально покладатися на безвідповідального.

Митися там з відра звісно не сприяло запобіганню. Ще щастя, що ніякої інфекції не підхопила в тому  наметі. 

А от там, а от він! 

Ох, не можу, низ живота зразу тягне. Ніяких інфекційтам не може бути. Температура його  тіла вбиває мікроби  й віруси, магія не залишає хворобі шансів, регенерація…

Стопе. Нема ніякого “там”. І ніякого "він". То мої напади  дежавю. Того ніколи не було й не буде. Неверленд.

І це справжня проблема, а не струс і не вагітність. Тому що я не хочу лікуватися від цього. Це те, чого справді мені треба. А не стати дружиною пересічного науковця, що сам не вірить у науку. І ростити дитя без любові й поваги між батьками. І не мати у світі того, хто прикриє спину, підставить плече і взагалі будь-яку анатомію за першою вимогою.

І нінащо її прикривати, мою спину. Тут безпечно, комфортно.

У дитини повинен бути батько, чи не так? 

Точно так?

Нащо повинен?

Там, в Неверленді - тому, що одна жінка з дитиною не виживе. Або виживе, та буде дуже вже тяжко їй і дитині. 

А тут?

Нащо тут?

 Дитина - привід створити сім’ю? Теж старомодно.

 Але ж і вихід є, й не один. По перше - не буде вагітності, не буде й потреби надягати хомута на шию і жити далі, як трамвай. Тупо ходити визначеним маршрутом, а зійдеш з рейок - то аварія.

А що? Буде трохи боляче й дуже неприємно, але тоді нема дитини - нема проблеми. Що там? Кілька клітинок не те що без мозку, а навіть без нервової системи. Поки що. Все можна зробити вчасно. 

Погано це для мене, що в клініці обстеження виявило вагітність, чи навпаки - добре?

Мабуть, добре, дали час  на роздуми, правда, дитинко?

Ой-йо,  я з ембріоном розмовляю?

Ні, це зовсім не дивно при моїй шизі та здвигу по фазі.

Дивно, що мені приходить відповідь. То певно гормони й інстинкти. Кажеш “дитинка”, й  гормони виділяються, дають почуття тепла й захисту.

Але як тільки почнеться токсикоз, це миттю минеться, ага ж, дит…

Та що ж  це таке! Не лізь до мене. Ти ще не дитина. Ти купа клітин  без мозку. І половина клітин не моя до речі. Ти наполовину Сергіїва. Хоч це випадково.

Чесно тобі скажу - він останній, від якого я б хотіла мати дитину.  Отак нам з тобою не повелося, самі винні.

І ти теж, дитино. Хто тобі лікар, що зав’язалася. Сергій тебе не хотів, я хотіла тільки одного - помитися і змити з себе ту пилюку і ту помилку - поїздку з ним на розкопки. З людиною, що раптом виявилася мені чужою. Так тікала, що навернулася з височенного валу. А ти, дитинко, мене тоді не покинула.

 Чи покинув? А, ти ще ніхто насправді. 

Хоча зовсім насправді уже хтось - хлопчик або дівчинка. Це зразу закладене Але ти ще просто така маленька купка клітин.

Тому й залишилося зі мною, бо дурне, мізків немає. Що тобі тут? Тут нудно і той нудний чоловік поруч. Прикинь, це твій батько. Не чудовисько, не нікчема. Просто не народився драконом. Буває.

Так стерігся, щоб не сталося дитинки, але  як дізнався, що ти вже є, так зразу і вирішив, що ми пошлюбимося.

А як подумати, то яка в тому необхідність? Я що, сама не вирощу дитини?

 Ні, то просто як приклад. Дитинки не буде, чого смієшся? Понімало б воно щось. Не сміши мене.

Зате в голові прояснилося. Нам зовсім не треба нікого, щоб жити нормально. 

А  якби ми жили у Неверленді, то треба було б тобі батька. 

Там уже матріархат давно в минулому. І треба належати до якогось роду, де патріарх - чоловік..

Я ж нічия зайда. Ти б, дитинко, була б  нічия у квадраті. Правда смішно? Ну хоч почуття гумору у тебе є. А то і поговорити ні з ким про мою справжню пригоду.

*** 

Клац, щось тихо клацає десь дуже далеко і майже нікому не чутно. Наш світ хитається між ніколи й колись.

***

Не знаю, я сплю чи померла. Скільки це тягнеться - мить чи вічність?

Так по-дурному все вийшло. Все зробили, все врятували, а тепер я нічого не можу, тільки чекати, коли зможу рухатись і дихати. Якщо зможу. Гарантій ніяких, та як не зможу, то це вже не матиме ніякого значення. 

Не буде ні мене, ні мого рідного світу, нічого не буде.

Ні, не нічого. Буде пустка і база чужинців. Вони витягатимуть щось для себе з того, що залишиться від людей і Землі. З великої літери. Земля пишеться з великої літери. Писалась. Писатиметься. Якщо я прокинусь.