Дещо про місії, які неможливо виконати, але доведеться

- Ми уже на місці. 

- Ти уже в нормальному вигляді, очі відкривати можна?

- Я завжди в нормальному вигляді. А ти б себе зараз бачила - волосся заплутане, одяг не в порядку…

- Заткнись. Не подобається - не дивись. І не раджу більше такого казати ні одній жінці. То була велика помилка. Я передумала.

І слова їй не скажи. Велика помилка  - треба ж таке видумати. От що тепер робити?

- Е-е-е. То був жарт, щоб тебе підбадьорити. Можеш дивитися. Я ж не знав, що ти ксенофобка і расистка. Я більше не буду. Ти ще раз передумай, будь ласка. Бо я не можу двічі пропонувати.

- Ні. Я не ксенофобка. Хоча ти тільки що був динозавром-переростком. І це неприродно. Але не в тому річ, просто терпіти сексистські  висловлювання не збираюся. І тебе терпіти не збираюся. Я все розумію - ти солдафон, у тебе жарти специфічні від профдеформації. Але жартуй з кимось іншим з великої черги.

- Я не хочу з кимось. Я хочу з тобою. Тобто не хочу з тобою. Тьху -  більше ніколи не жартуватиму. І то була неправда.

- Яка ще неправда? У мене комбез просяк потом і пилом  ще вчора. Ні, ще тисячу років тому. У мене волосся не розчесане. Від мене, мабуть, тхне, як від цілої маршрутки в серпневу спеку.

- Ні, ти що! У тебе  такий запах, що його можна розливати в найменші слоїки та продавати задорого. І знаєш, зараз на нього позлітаються усякі любителі недоречних жартів. А мені їх убивати не можна. Нас тут і так мало.

- Бісиш. Тільки спробуй ще раз сказати слово на З! Тут тільки твоїх любителів обраних дів не вистачало.

- Раз таке діло -  я їх повбиваю, ти тільки точно скажи, як хочеш.

- Сам убийся. Жартівник. Комік. Стендапер. Тут зовсім нема де помитися?

Які у дівчат бувають дикі й недоречні бажання. Хто б сказав - не повірив би.

- Ти тільки не сердься. Тут води зовсім мало і літо. Це ж степ.

- Ненавиджу. Всіх ненавиджу. Все ненавиджу, а тебе більше за всіх.

- Ну не плач, що мені зробити, щоб ти не плакала? Я знайду тобі воду. Не може бути, щоб усе висохло.

- Як ти її знайдеш, брехло, у тебе навігатор з картою є?

- У мене є нюх. Я тебе по запаху знайду де завгодно…. ой, не бийся, ти чого?

- Ще раз натякнеш на запах, я за себе не ручаюся.

- Ти така дивна.  Це найпрекрасніший за… все, мовчу. А мій запах - він тобі подобається?

- Тьху на тебе. Ти,  слава богу,  нічим не пахнеш. Знав би ти, який вбивчий штин буває у маршрутці влітку, коли якийсь немитий козел заходить.

- Ти зовсім не відчуваєш мого запаху, ні трошечки?

Оце засада. Кінець всім сподіванням. Та ні,  цього просто бути не може.

- Ти що, розстроївся? Ну не відчуваю. Так я ж дитя асфальту. Підпали поруч старий ватяний матрац, на якому всю зиму спав безхатько, я й то не одразу нанюхаю.

- А. Тоді не все втрачено. Але я і правда майже не пахну. Така температура тіла, плюс регенерація, всі запахи розчиняються раніше. ніж дійдуть до шкіри. Крім одного. Ти його не відчула, дитя асфальту, що б це не означало. А я твій … все, не буду. Я знайшов, де вода. Починай радіти. Тут недалеко.Тільки ти на цей раз краще зверху сідай. На шию. Бо коли я руками тебе тримаю, то у мене гормони й дурні думки. А ти мого запаху не відчуваєш. Тож навіть і думати про тебе не хочу. Щоб не впадати у відчай.

- Ой, та не зациклюйся. Зараз помиюся і все відчую. То може у мене в носі пересохло. Нещастя моє. Радіти треба, що нічим не пахнеш.

- Нічого нема радісного. Це значить, що я тобі не підходжу. А ти мені дуже підходиш. І так не буває взагалі. Я хотів тобі печеру показати. І скарбницю. Спеціально дав такого кругаля, не  зразу до городища полетів. А ти…

- А нічого дурні жарти жартувати. Жінки, коли сердяться, до запахів нечутливі.

- Правда? Я не буду більше, сказав уже. Ти злостива і безжальна. Я страждаю.

- Та ти поет. Справжній самурай. Тільки без хазяїна.

- Ще мені хазяїна не вистачало. І так стоять над душею ті пацифісти й маг з жерцем. Он твоя вода.

-Де?

Та он - під ногами майже.

- Ти знаєш, я тут не те, що помитися, не ображайся - топитися погидую. Вона брудна. Але дякую за те, що старався.

Ну до чого ж капризна у мене пара. Просто хоч в музей віддавай - як еталон капризності й строптивості. Хоча звісно не віддам. Тільки де я їй іншу воду  візьму в степу серед літа? Хоча може той мул з ряскою прибрати магією?

- Це не страшно. Я зараз почищу. У вас це називають дезінфекцією. Тобі нагріти?

- Мммм. Ти знаєш, я тебе прощаю. Тільки сьогодні й один раз, але прощаю. А  пінки не можеш додати у воду?

- Не можу. Але вода дощова, м’яка. Все відмиється. Нащо змивати такий за… все, мовчу.

- Ти очі закрив, щоб краще мовчалося?

- І для цього теж.

- А я думала, щоб якийсь половець мене вкрав,  поки ти спиш.

- Не жартуй так. Тут нікого нема. А я підглядатиму, як очі  не заплющу. Гормони. Нічого з собою не можу вдіяти.

- Вар’ят. А ти сам митися не збираєшся? Спека така. 

Я потім. Вдома. Ти що, натякаєш…

- Я не натякаю. До тебе натяки не доходять.  Я прямо питаю, ти мені спинку потреш?...

***

- Тобі добре було?

- Угум.

- Правда?

- Угум.

- Може я щось не так?

- Угум.

- Та ти спиш!

- Угум. Заткнись нарешті. Все було чудово. Я навіть запах рознюхала. Ти пахнеш лісом і трохи горілою смолою. А тепер мовчи. Я стомилася. Ти мене стомив. Я сплю.

- Ги. Ну спи. Стомилася вона.  А я от ніскілечки не втомися. Рознюхала нарешті, а казала. що нічого не відчуває. О ці жінки...

***

- Дивись, це моя скарбниця. Її ніхто не бачив, крім тебе. І не побачить. Правда гарна?

- Дуже мило. Атмосферно. Всі ці пасма павутиння, пил, темінь.  Дуже романтично.Ти пробач, не хочу тебе образити, а власне скарби - де?

- Ну знаєш, моя робота не сприяє накопиченню. Он трохи зібрав попервах, бачиш - у кутку? То золото. А не блищить, бо пилом припало. Та й досі ще іноді додаю, як бачу красиве або магічне. Все якось часу не було серйозно цим зайнятися. Але тепер я звісно поповню  скарбницю. Ти що більше любиш - прикраси чи просто монети? Тут бувають каравани кочівників. Тільки вони голодранці - самі їздять грабувати. От коли вже пограбують, можна їх спіймати й суворо покарати,  а головне - забрати награбоване.  Щоб знали - так робити погано, некультурно  й небезпечно.