Якщо ти вважаєш, що вільний - ти вже попався.

Якщо ти вважаєш, що вільний - ти вже попався. Я пам’ятаю кожну деталь. Вона була в зеленому одязі на лямках, що вночі здався мені синім, і пуща навкруги була зелена. На її зеленому заплічному мішку висіло щось червоне і маленьке. 

Дорогоцінний колір. Дорогоцінна тканина. Тут таке не вміють робити. Це висока магія. 

Шопопало так не прикрасять. Мабуть це сильний магічний артефакт. 

Хочеться спитати - що він може, бо колір аж очі вбирає. Але про таке не можна прямо питати. Руки самі тягнуться.

До речі треба перевірити регенерацію. 

Перетікаю у першу форму. 

Вдалося! І нічог не болить. Дивно, що не болить до речі. У мене ж немає пари, щоб так швидко все прходило.

Хуманка скочується на траву, добре, що нагріта мною за ніч.

І нарешті прокидається.

Безтямно дивиться на мене, очі теж зелені. обводить поглядом дерева і підлісок.

- Жах. Так це не сон.

- Не сон. Але і не жах. Ти жива, неушкоджена і нас ще не спіймали.

- Ага. Як в анекдоті. “Ну кошмар, але до чого тут кошмар-кошмар”. 

- Зранку ти мислиш краще. Я навіть анекдот зчитав. Ви, хуманси, розпусні й аморальні. Додуматись збочені любощі продавати.

- А ви високоморальні - додуматись дітей купувати через любощі та подарунки. То і є кошмар-кошмар.

- Ну так, якщо добре подумати, хоч ми це робимо  не для розваги, а просто інакше тут не виходить. Я теж зранку виходить краще думаю.

А ні, не краще. Знову це відчуття. Наче трусить чи то від жару, чи то від холоду, поки вона не заговорить  або не подивиться. А як заговорить, то ...

- До речі мені в голові прояснилося. Уяви, що вночі зо страху здалося - що ти величезний, у тебе долоня більша за всю мене. Тільки ми й досі мовчки говоримо. Це не здалося.

- Так у нас через те й немає проблем перекладу. Ти ж не думаєш, що у нас мови однакові.

- Взагалі про це не думала. А місцеві як вас розуміють? Ти ж казав, що вони не чують вас у голові.

- Та вже якось вивчили їх мову, бо наша складна для них. Ми ж з ними спілкуємося в другій іпостасі,  вони й вимовити не зможуть нічого по-нашому.

- І що ви там вивчили?

- Для тебе це б звучало як “шнель, швайнен, арбатейн, бабка, курка, яйка, дівки”. Або “Працюйте, негри, сонце ще високо”.

- Ясно. Вангую - недовго вам тут панувати.

- Я теж проаналізував усе й прийшов до цього висновку. Але ти якось занадто швидко додумалася, ще й не маючи даних.

- Можна було б тобі розказати про різницю між  математичною та залізною логікою.Та ти ж все одно прочитаєш правду. Я не здогадалася, просто знаю. Так у кожному фентезі буває. 

- Як - так?

- Загарбники, чужий розум, гноблення зашкалює, повна пи... безнадія, тут виходить якийсь Вася і рятує галактику.

- Ого. Дай подивитись твою фентезі.

- Не мою, а моє. Тьху, не моє. Щоб я ще собі таким голову забивала.

- Тихіше думай. Не так швидко. Зосередься на чомусь і думай про фентезі.

- На чому зосередитись, тут одна зелена ботаніка.

От зараз образливо стало. Я не ботаніка ні разу. І навіть не зелений.

- А мене що, немає тут? - от нащо я це сказав, зараз подумає, що  набиваюся на компліменти.

- А, точно.  Стій, буду тебе розглядати. У тебе скільки кубиків? Для фентезі то перше діло. Нема кубиків -  нема порятунку галактиці. І красуні не глянуть.

- Ти про щось незрозуміле думаєш. Але в правильному напрямку. Так от - кубиків у мене стільки, скільки треба галактиці - від нуля до.

- Покажи, брехло.

- На, дивись, що, з'їла?

- Я про кубики питала, інше можеш не показувати. Магією кожен би зміг.

-Ніякої магії. То натуральне все. Хотів порадитись щодо оптимальної кількості.

- Чуєш, ти не міг би одягнутися або хоч відвернутися? 

- О, мої вибачення. Я ще не освоїв повний обсяг вашого фентезі, та вже в курсі - ви, потраплянки, цнотливі й невинні, що б це не означало. Сподіваюсь що не наніс глибокої психологічної травми та непоправної шкоди. А якщо наніс, то пропоную корекцію. Ти зараз усе забудеш.

- Не наніс. Не плутай фентезі з реалом. Що я там не бачила. Я одна дівчина на курсі серед двадцяти довбодятлів. Надивилася на всякі принади донесхочу ще в басейні на фізрі. Так про що ти питав? Замилувалася кубиками й усе з голови вилетіло.

- Про оптимальну кількість кубиків для порятунку всесвіту.

- А.  Не можу точно сказати. Максимальна кількість -  чотирнадцять,  судячи з того, що моя сусідка читала і мені показала. Але ти ж розумієш, починати треба з меншого, щоб запас був на всяк випадок.

- Розумно.

- Так що залиш поки що натуральне. Дай звикнути до неземної краси поступово. - розсудливо сказала вона.

- Чому неземної? Це Земля.

- Та ти гониш.

- Ні. 

- Добре, зайдемо з іншого боку. Ваша втрачена батьківщина як називається?

- Земля.

- А ти казав, що немає труднощів перекладу.

- Гм. Ти кмітлива й уважна не по-хуманські. Воно означає ґрунт і у нас, і тут.

- І в нас…

Її очі стали майже круглі, рівненькі брови над ними вигнулися, ротик відкрився і я побачив рівнесенькі зуби, причому всі - не повірите. Ні один не випав. Мабуть у них і цинги немає, раз досі не випали. Їй же більше двадцяти років. Зовсім стара дівка, як для цього світу. А жодної зморшки немає, зуби он цілі,  і ще ні разу не народила. 

 Я спочатку теж хотів здивуватися такому дивному збігові, що земля - всюди земля. Та задивився на ті зуби, задумався, нащо вони взагалі хумансам, ними й не вкусиш як треба. І мало не втратив ініціативу.

Все ж не треба воїнам бути мислителями. І воювати заважає, й не намислиш нічого путнього. Що там у нас обдумується - земля?

- І в вас, і в нас. і в них. Ти диви.Тенденція одначе. Менше з тим. Нам пора рухатись. Причому скритно. Бо зараз сюди збіжаться злі хуманси й нас зловлять. Рушаймо, ти ж можеш іти.