З чого все почалося - 3

- Заткнись. - красуня й справді сердиться -  У мене інформаційний шок. Я здається повірила, що це все насправді. І хочу додому. І  не хочу бути інкубатором.

- Не хочеш, як хочеш. У нас довжелезна черга з жінок на вождів. - зверхньо відповідаю на її прикру відмову.

Зовсім не треба їй зараз знати про те, що на мене немає ніяких черг.

Бо я серед сородичів мов той кіт Шредингера (до речі то це, ще один бойфренд?) з її пам'яті.  Кіт той у коробці живе, як я у магічному коконі.

Він одразу і є, і нема. Кіт тобто, не кокон. Кокон є завжди.

А через те я, сказати простіше, мов той мед у ведмежати, що вона згадала тільки що. Вони там ведмедів медом годують, чи що?  Як битам  небуло, та щойно я перейду до активного стану, покинувши стазис, так мене майже зразу в ньому знову немає.

Такий от парадокс - я найстарший з них усіх, але живу не в стазисі дость недовго. Тільки коли я їм дуже вже потрібний. І через це набагато молодший від Жерця й Мага, які мені в онуки годяться. Чи це добре?

Так, замислюватись мені не корисно. Я не мислитель. Я військовий вождь. Треба захоплювати ініціативу й тиснути на це дівчисько, поки її Маг з Жерцем собі не захапали.

- Можу тебе  рекомендувати, але як не хочеш, то ніхто не проситиме. І не можу  повернути тебе додому.

Гм. Невірний хід., "не можу" і "я" не повинні для неї стояти поруч. 

Виправляюся.

-  Ми ж не знаємо, де той портал. І скільки там виходів. Ти ж не стрибатимеш все життя зі світу у світ. Вхід один, виходів безліч. А може один. Так зразу не скажеш.

- Це капець! - ага, нарешті вона злякалася. 

- Ні. Не капець. Але звісно неприємність. Не треба плакати. Я цього не виношу. Посидь тихо, я швидше регенерую в тиші і спокої. І вдосвіта  рушимо додому. До мене додому. Там уже вирішимо, що далі робити. Місце я відмітив. Буде можливість, роздивимося той портал. Наші вумники дослідять.

- То ти тут в авторитеті? Ти скажеш, і вони дослідять? - її чистий  голос серед темної пущі знову продерр по нервах. Він одночасно зігрів і сипонув морозом.

Гм. треба трохи корекції. Так, не хочу, щоб вона думала, що я нічого не вирішую. Але краще від мене почує правильну версію. А то вони їй  зараз надують у вуха того пацифізму.

- Я простий воєнний вождь. А кругом одні пацифісти, прикинь. Технічно я тут головний. А практично  ніхто і звать ніяк.

- Тобто ти мене просто втішав. І я тут помру серед дикунів і вошей? - її відчай просто нестерпно відчувати. Це так, ніби то я у відчаї. 

- Не перебільшуй. Тобто не зменшуй. Не знецінюй, от. У мене висока посада  і мене для чогось пробудили. Ім зараз без мене ніяк.  Мають вислухати й питати ради. Ти цікавий випадок. Може й корисний. Може несеш загрозу, якщо наші вороги тебе знайдуть, може твій світ нам більше підходить і ми туди переселимося.

О, знову перемкнулася. Швидка. Гнучкий емоційний інтелект.

- Чекай,  ви не звідси? Теж випадково потрапили?

- Не випадково. На нас напали превосходящі сили противника - з наміром захопити наших жінок задля запліднення і ще для своїх дослідів, а чоловіків знищити. Частина воїнів прикривала відхід, інші з жінками та малими дітьми пройшли сюди порталом. Портал запечатали, щоб вороги не змогли вирушити  за нами.

- Ви врятувалися?

-Захисники звісно загинули.

- Жаль їх.

- Робота в нас така. Чого жаліти. Правильно жили, правильно загинули.

- Ви як самураї.

- Хто? А, бачу.  Ну типу того, хоч і не зовсім.

-Тепер у вас тут все добре ?

- Не те щоб зовсім. Але жити можна. Виявилося, що ту щось заважає нашим жінкам вагітніти, але це не критично. Основа усього розумного одна. Тут уже була життєва розумна форма. І їх жінки, хоч далеко не всі, можуть народжувати від нас. Тому укладені домовленості зі старійшинами й вождями місцевих. Раз на рік селище або місто для нас залишають обрану діву, на яку вказує наш маг. Ми за це охороняємо поселення.

- У нас це зветься рекет, щоб ти знав.

- А в нас охорона. Хоча охороняли ще коли мене минулого разу розбудили. А пацифісти здається уже і цього не роблять. Буцімто скіфи й  половці теж розумні істоти,  і негарно  вплутуватися у розвиток місцевих відносин. Придурки і є.

- І що ви робите з дівою? - повернулась вона до головного. Для неї головного, звісно. Ого, як сердиться. Типу не в курсі, що з дівами роблять.

- Діва народжує, вибравши одного з нас у батьки. Потім вирощує дитинча до того дня, як  воно може  харчуватися без неї та проявляє ознаки другої форми.

- Тобто? 

- Тобто поки не міняються зуби. Бо потім проріжуться інші ознаки, небажано, щоб хуманси таке бачили. Дитя переходить до нашої пари і виховується за нашими звичаями. За бажанням обрана діва залишається у нас чи повертається у плем’я з дарами, що забезпечать їй вигідного чоловіка. 

- Гм симбіоз.  На що ви схожі в другій формі й чи багато йде від вас?

- На себе схожі. Зранку побачиш. Не все зразу, діво, ти морально готуйся.

- Ти мені зуби не заговорюй. Вони йдуть від вас потім?

- Багато хто залишається, у нас є робота для них. Умова одна - не спілкуватися з дитям. Праця і винагорода за результатом праці.   Виробляти тканини вони вміють, це дешевше, ніж витрачати магію, можуть наводити лад у житлах, багато чого. І у нас їжа, магічне лікування. 

- Звучить якось не дуже, знаєш.

- Це справді  не подобається хумансам. Не знаю, чому. Ми ж не порушуємо баланс. В, хуманси,  дивні, капризні й емоційно нестабільні. Не хочете вчитися у нас, хочете все робити по-своєму.

От нащо так зверхньо кривитися?  Ми багато чого могли б їх навчити. А вони не хочуть. Їм і так добре. Викапані наші пацифісти.

- Ясно. А тепер просто повір мені. Бо довго поясняти. Те, що вас тут не люблять - то нормально. Чужі, багаті, сильніші за місцевих. Вас рано чи пізно викурять, от побачиш. Ви далі будете тікати кудись? У наш світ?