З чого все почалося - 2

А що робити? Хтось з наших не зміг вгледіти за своєю жінкою в поганому настрої. Вона їм щось наробила. Спалила може сіно чи щось там для них важливе. Збиток нанесла. Й моральну шкоду.

Ну прийшли б, скаргу подали, те ж саме б отримали, що зараз хочуть взяти як викуп.  Тільки тепер моральна шкода і мені нанесена.

Бо вони нас не розрізняють. Жінки наші у другій формі  трохи більші, ми - з крилами більшими. А так звідки їм знати, хто там спаливїх  сарай у другій іпостасі.

Тупі хуманси взагалі може не знають, що нас кілька тут, а не один псих, що їх діймає своїм поганим настроєм.

Та пішли вони. Потроху вивільняюсь, списи вже вийшли. Потрощив хоч їх, щоб перше зло зігнати. Тепер би вибратись з рову, десь відлежатись, бо ще скандал і обливання помиями я не винесу, попалю на попіл. А кому від цього гірше? 

То гарне поселення, там носіїв багато народжується й виживає до потрібного віку, кожен рік у них є для нас годна дівка.

Не можна їх палити. Вони - цінний фонд.

Фух. Майже виповз. Все болить, палає, нічого не тямлю. Прискорена регенерація - то вам не пеніс каніна. Склав крила, перевернувся на спину, щоб ушкоджений живіт і груди не здавлювати. 

Ох, гарно як. Вітерець, пташки, сонце низенько, вечір близенько. 

На ніч хуманси у ліс не поткнуться. Тут і без мене повно страшних звірів.

Ну для хумансів страшних. Мене вони обійдуть по великій дузі. Бо я голоднющий. Регенерація  з’їдає всі підшкірні запаси.

Зараз би чогось білкового, з кров’ю. Та сил немає ловити. Перетопчуся якось. Хоч не так уже болить, і то добре.

Знайду ту дурепу істеричну, посидить у мене  в земляній тюрмі. Погань. Вона буде палити сіно, красти хуманок, лякати поселян, а я за це  потрепатиму. А якби її так?

Неправильно ми живемо. Пристосовуємось до цієї землі, а вона не пристосована до нас. Відторгає чужорідне.

Ніяка магія її не бере. Ще пару тисяч років, і нас не стане. Не добили вороги, доб’є ця красива і лагідна земля.

Прокляття на нашому родові.Творець позбиткувався. Додав до основи, що з неї всі розумні у всесвіті пішли, ще й другу іпостась. 

Найсильніших воїнів хотів зробити ще й  розумними. 

Ускладнена конструкція. Змій з крилами, він же дракон. Сильний, магії  - хоч залийся. А ума  в бою ніякого. Майже некерований. То я зараз можу лежати й воспаряти розумом. А як хто мене розізлить, клямка падає, одні рефлекси й магія вбивча.  

Зайди  тим і скористались. У них  ніяких клямок, нічого не падає. Раціо і цілеспрямованість. Витіснили нас сюди.

А замість думати, як повернутися і їх вигнати, бо розумні ж тепер, маємо думати, ми   пристосовуємось, носіїв шукаємо, з хумансами цяцькаємось.

Забули про істинну парність,  вона ж не дається без спільної дитини. Без неї все  - тільки втіха для тіла.

Гм, тільки?

В мене й того нема. Коли вороги напали, не до того було.  А тут за короткі  роки пробудження пару не стрів, а може вона жила  й померла, поки я був у стазисі, приспаний тими пацифістами.

 А мені б силу подвоїти не завадило, а це тільки пара дає.

Я ж тих придурків повинен захищати. Вони давно скурвилися. Переклали все на хумансів, магію витрачають на дурні забаганки, пари навіть не чекають, одні задоволення на умі.

Який ще ум з розумом, коли й так усе добре? Розум - це не про них.

На тварин перетворюються. Сили й магію через це майже втратили. Не пам’ятають про наші глибокі небеса, наше життя до вторгнення, велич,  океан магії, що колише всесвіт. Колихав. Зараз зайди там, мабуть, видобуток  налагодили. Консервують магію і продають нужденним задорого. 

Так і згину без пари серед  придурків, що проміняли волю й магію на цю буколічну ідилію. Немає зараз у мене на них методів.

Бо коли розумний, то сил і магії малувато, щоб дати їм живильного копняка в правильному напрямку, а коли сили й магії багато, то розуму нема.

Пару б мені. От просто дуже треба пару, смертельно треба. Тоді б усе поєналося гарррр...

Ох ти ж ...

- Курва, що, за що, ой, як боляче!

- А, щоб тобі...

То на мене щось звалилося з темного неба. Мабуть, метеорит, прямо в живіт поцілив, падло. Ні, метеорити не кричать і не сваряться подумки й вголос.

Хуманс? З неба? Та ну. Може я теж  сказився, як ті наші самки? Ввижається всяке.

Тут важливо не підпалити нічого. 

Дуже хочеться. Але ж ліс займеться. Літо, сухо. А я не можу ще літати. Буде на ранок печений змій.

- Та заткайся вже ти, без тебе погано.

- Сам заткайся. Ой. Ти де, ти хто? - воно ще й допитливе, падло безжальне.

- Я - жертва твого нападу, підступна почваро. А ну кажи, хуманси таємно освоїли магію польоту?

- Це що за манера відповідати питанням на питання? Які такі хуманси, яка в біса магія?  Я вмерла і потрапила у гидотне фентезі?

- Що таке фентезі? Не думай так швидко, я не встигаю, почваро. І не рухайся, бо як зробиш знову боляче, я тебе вб’ю.

- Як не скажеш де ти й хто,  то і зроблю. Ой. “Не думай так швидко.” -  Ми справді говоримо подумки?

- Справді. Я не можу вголос. Довелося зуби зціпити, щоб не кричати від болю, тварюко, коли ти мене  бідного безпомічного й безсилого вдарила по болючому.

- Гм. Ну пробач. Я не нарошне. Я впала. Втратила свідомість і впала. Вал високий, мабуть, головою вдарилася. І тепер розмовляю сама з собою. Подумки. Бо вдарилася - то і є вдарила себе. Логічно ж.

- Що ти мелеш? - воно якесьнадто задумливе для хуманса,скажу я вам.

- Але чого це моє друге “я” говорить в голові чоловічим голосом? Воно, мабуть, тупувате, не встигає за моїми думками. Чоловіки взагалі не  дуже швидко думають. І  міркують не так швидко…