З чого все почалося?

Треба встигнути будь-що.

А  все інше  вже потім.

 Це червоне з дорогої тканини, як її зелена сукня, тільки червоне. Але то точно не серце.

Що я, сердець не бачив,  мало їх повиривав з ворожих грудей?

То якась тряпчана штука, більше на дупу схожа, звужена до низу. А написано дивними рунами  “LOVE" на ній. Сильне закляття. Оте лове (ще б знати, що воно таке) мене  знесилює.

Ич, грамотні пішли чаклуни.

В мої часи такого не було.

Хоча в мої часи дуже багато чого не було.

Але як вже щось було, то воно он досі є.

 Епохи минули, а  вали на місці,  хоч не всі. Хто їх знищив? Оті загарбники летючі?

Стільки зусиль марно пропало.

Треба дійти до неї скоріш. Що по дорозі не взнаю, вона розкаже. 

Не хочеться тільки влазити в проблеми хумансів. Вони явно просто не можуть жити не в рабстві.

Але ж ті літуни - то мені персональний виклик. Де б не ступив, найстрашніше створіння там - я. А не вони або ще хтось.

Що ці хуманси роблять? Стали край дороги й руки тягнуть вперед, великий палець піднятий? Дражняться чи виражають схвалення?

Згадати треба, що вона показувала, коли треба  хвалити, а що, коли ображати. Точно пальці, але коли саме середній, а коли - великий?

 Здається великий. Бо он та повозка зупинилася, але ніхто не вийшов показати цим селянам, що вони неввічливі, а навпаки пустив усередину.

Ага, ясно. То  вони так просять підвезти скількись кілометрів. Дивна міра довжини. Підвозять без оплати, за цікаві розмови чи просто від доброти душевної.

Так  це ж те, що треба. Я так непомітно все вивідаю, ще ті летуни мене не побачать зверху.

Е-е-е,  а чого повозка не зупинилася, хто бандитська пика - я?  Сам такий. 

Та скільки ж можна. Ще й палець незвично так тримати.

О, нарешті.

-Сідай, пацан. Настрій у мене гарний, а ти, бачу невеселий. Стомився пішкодрала добиратися?

Сам пацан. Відірвав би дурну голову, та треба в ній подивитися, як і що. Ще усякі погоничі повозок будуть до мене звертаються непоштиво. Куди цей світ котиться. Що за приниження.

-Добридень. Дуже вдячний. Стомився. 

Час зупиняється, погонич наче застигає, поки я перекачую все, що в його тупій голові до себе в обміник.

Потім відкидаюсь на спинку сидіння. І застигаю сам, наказавши водію їхати туди, куди мене направляє неправильний здвоєний сигнал і нічому не дивуватися.

Дивуватися буду я. Годину відведу на дивування.

А я не вірив їй. Думав, то вона сни переказує.

То не загарбники літають. То їх машини, такі ж, як ця повозка в принципі. Тільки з крилами й пальне інше.

Ніхто з наших одвічних ворогів їх не підкоряв. Може бояться, що хумансівське божевілля заразне. Я теж  трохи лякаюся. 

 Тут досі немає інших рас і ніяких природних ворогів не залишилося для мислячої раси хумансів. Ну мислячої- то умовно.

Бо додуматись нічого не робити, коли  ресурси майже вичерпані, а середовище забруднене так, що в ньому жити небезпечно - то тільки хуманси могли.

Дика раса. Запасів їжі вистачає на всіх. І запасів речовини, що їх усіх в момент  знищить - теж на всіх.

Якихось синіх китів захищають, а самі себе труять відходами і винищують. При цьому кити теж гинуть. 

Тьху. Хай вона що хоче каже про  свою расу, то самовбивці й вбивають себе з особливою жорстокістю. Загинути всім разом у власних відходах - це неправильно, і нащо взагалі так жити? Невже їй подобається тут?

Хоч  то може й треба так. Вони ж розмножуються як навіжені. І покоління змінюються раз на двадцять років.

Тільки от вона ж одна з них. Звалилася на мене з неба, і через це моя раса досі існує, ще й вигнала нарешті ворогів з найкращого місця для виживання й розвитку. 

А як ще краще подумати, то якби ми не послухалися цієї навіженої й не поробили стіни з правильним кутом нахилу, то не відомо, чи вижили б ті психовані хуманси, чи була б у них велика антична хуманістична культура і встигла б розвинутись техніка.

Бо вони без мене б одну таку стіну робили б до морквяного заговіння (до речі що це?)

І ті кочівники б їх повбивали частково, частково асимілювали. І ми б тоді теж вимерли.

А якщо спочатку?

Ну не з самого початку, не з того, хто  породив великий вибух і створив всесвіт. А хоча б з того, як ми тут опинилися і наші жінки втратили здатність народжувати, бо  тут нема якоїсь штуки, що вона назвала вітамінами, а місцеві хумансихи могли народжувати від нашої першої форми. Хоч і не всі, але деякі могли.

І саме у цій місцевості їх було найбільше.

Але наша істинна парність нікуди не ділася.  І наші бездітні пари були змушені терпіти брудних, неосвічених, невихованих хумансок, аж поки вони не народять нам дитину. А тільки потім можна було відпустити її з дарунками в її плем’я або влаштувати на прості роботи в нашому місті.

Ми й незчулися, як  ментальні здібності через кілька поколінь почали слабшати, тривалість життя зменшилася, бо то все ті вітаміни, а ще ніяких проблемі ворогів , всесильна  магія і величезний простір для розселення.

Від всемогутності й ситого лінивого життя   нові покоління тупіли, наші жінки бісилися й іноді випалювали цілі поселення хумансів в нападі божевілля.

Хуманси вже тоді були заповзятливі, хоч і перелякані.

Нападали на нас, шукали наші скарби, не хотіли  брати золото чесно за своїх жінок.

Так би ми й винищили їх і залишились без генетичного матеріалу й потомства. Або вони нас. І залишились без захисту від кочівників, які б теж їх винищили.

Все на тому сходиться, що вона з’явилася вчасно й усіх врятувала.  Ще й через неї з її бунтівними нахилами ми повернули собі наш світ, а зайд викинули на мороз.

Тільки тепер  ті п'явки вірогідно пробираються сюди. 

Щось їм треба. Може теж хумансової генетики, а може хочуть підштовхнути кінець цієї цивілізації.

Дурні хуманси знищать самі себе, а наш ворог тут базу собі побудує. І буде знову добиратися до нашого світу.