Прибуття

Тільки б встигнути.

Хай тільки моя дівчина дочекається. Я поверну цей рюкзак і артефакт, її світ не зміниться, вона народиться і прибуде сюди, щоб ми врятували світ, а потім я віднесу їй рюкзак і артефакт.

І ми з нею більше ніколи не розлучимося.

А потім, потім…Води. Мені треба води. І відлити. Не можна стільки часу не відливати. Зараз лопну.
 

Йшов я лісом, йшов я лугом за своїм хорошим другом.

Корекція

Луг - то хімічна сполука. А не трава, на якій пасуться парнокопитні.

І вона мені не друг. Мені просто треба повернути їй одну річ.

Йшов я лісом, йшов я полем, підганяв у шию долю.

Вже краще. 

Вона любить самураїв. А вони не йдуть за долею і не йдуть проти долі. Вони йдуть туди, куди їм треба.

А дівки на них дивляться й кажуть"ня, кавай". Тобто няв.

Підганяв і підганяв, поки не сказала няв

моя доля п***дувата.

Корекція

п***дувата - не нормативна лексика.

А тут треба за базар атвічять. Що б це не означало.

Але ж вона таки неадекватна, моя доля.

Підганяв і підганяв, поки не сказала няв

моя доля винувата, що тиняюся я тут

 сам не знаю чи розплата чи дівочі рученята

мене скоро обіймуть.

Ну це вже на щось схоже. Тягаю свою долю разом зі скарбницею у дівчачій торбі з лямками.

І до чого ж я ненавиджу мурах, все через них. 

Нявкай доля скільки влізе, ще насидишся в валізі, 

але тільки доведи,  і не тільки до біди.

Гарно місцева лексика пішла. Дещо все ж пам’ятаю, жаль перехожих мало, майже ні з кого читати.

Ще й непривітні ті перехожі й нечемні.

Ну відлив я на дерево. А куди ще? Воно тут одне росте. Чого так верещати, я ж відвернувся.

Селяни у всі віки незрозумілі мені створіння. Їм аби злитися. Вона може три рази на день відливає, а мені терпіти довелось стільки, скільки це село не стояло. 

Я культурний, ні кубиками не світив, ні взагалі нічим. Не під тітчин паркан, під дерево відлив. Збоченка якась. Мені її лексика навряд знадобиться. Вона теж за базар атвічяє? Сумнівно. 

Так нічого корисного і не взнав від тої тітки.

А ті, що проносяться у повозках по трасі, швидко виходять з зони чутності.

І з того, що вони думають, нічого не розумію. Бо думають про все одразу і ні про що.

Це справді інша цивілізація.

Вона не просто так думала, що втрапила в паралельний світ. Нічого ж схожого на це там не було.

Тільки  оті насипи, та тоді і їх ще не було.

Що за…

Тіло саме розпласталося на покосі. Добре, що одяг підходящий.

Злився з пейзажем. Тільки та червона пискавка мене видає.

Ого як летить. Я знайшов тебе, падло, одразу. Поталанило.

Або не поталанило, бо моя сила  зовсім слабка. Це правильно побудоване речення? І про що тільки я думаю в таку мить. 

Нічого, ніби пронесло. Полетів далі. Аж вушні отвори заклало. Вуха тобто. Не звик.

Сильний, гад. 

Мабуть, не допомогли наші вали. А вона ж так гарно тоді придумала їх зробити - під кутом у 45 градусів. Цельсію? Ні, когось іншого..

Місцевих тут завоювали,  поки я відсиджувався вдома. Домів? Он що страх життєдайний робить.  Знову всі слова позабував, зате  зібрався й налаштувався на правильний лад. Взагалі відсиджувався - знову не те слово.

Кілька років пекла то було, а не відсиджування. Хоч посидіти на руїнах фортець іноді вдавалося.

А поки викурював ворогів з власного дому, хтось сюди пробрався. Може й з тих самих.

Але схоже ще сильніших.

Цікаво, а як ці монстри людиськами керують?

Вона казала щось таке про якусь павутину. Ніби до неї всі наліплені. Чи під’єднані.

Мабуть, в того літуна суперінтелект. Оно скільки люду одразу контролює. Літає, а ніхто не бачить і не чує того грому. Навіть голови ніхто не повернув, а там зверху таке страховидло.

Ого, та він не один, он ще два полетіло. І на мене нуль уваги.

Ага, ігнорують або недооцінюють. Велика помилка.

А скоріш за все не бачать.

Бо я не під’єднаний до павутини й не хуманс завойований.

Ха, перша перевага задарма дісталася. На старті то найважливіше.

Потім я все дізнаюся, а ще потім і подивимось, хто тут найстрашніший монстр.

Розліталися падлюки, а я не літаю вже. Це невимовно сумно ще й  небезпечно.

Проїхали. 

Оте велике й маленьке, що проноситься повз по трасі й смердить - на ньому їздять, якщо я правильно тоді  її зрозумів.

Тільки в мене платити нічим за проїзд. Звідти так і казали - сплачуйте за проїзд. Чи студов? 

Обійдуся. Та й не стомився ще.

 І об’єкт не сильно переміщується, тільки сигнал двоїться. То нічого. Вже не заблукаю.

Дійду як-небудь. Тільки б це взуття витримало. Купець запевняв, що як раз для походів. Ще штани й оце наче спіднє дав на здачу, тут в ньому всі ходять. Мабуть, нема у них коштів на панцир. Або ті з павутини заборонили носити справжній обладунок. 

Але взувачка така, як треба.  І зручне у них все. Наче простий одяг, але як для короля шили.

 Розорив я купця, а що було робити?

Монет мало, довелося ілюзію накласти. Залишив одну, він побачив той нещасний золотий як потрібну плату. А чи вистачить покрити видатки , хз.

Габісон і штани дорогої роботи, ви б бачили, які шви рівнесенькі, підгорнуті, щоб не натирало, ремінь -  з пряжкою, ви тільки уявіть! Чоботи  дуже міцні. Цікаво,  у якого звіра така шкіра, що на два моїх пальці завтовшки і як на нього полюють? Але підошва з нього саме те, що треба.