Черевики

Війна ще не дійшла до нас. Ми жили в страху та надії і намагалися не накликати гнів Господній на наше обведене муром місто з його ста п’ятьма будинками, церквою та цвинтарем, де наші предки чекали на воскресіння. Ми молилися, щоби війна лишалася якомога далі від нас. Ми молилися до Всевишнього та до Матері Божої, до Господарки лісу, до малих людей півночі, до святого Гервіна, до ключника Петра, євангеліста Іоанна, а для певності ми ще молилися до старої Мели, яка в грубі ночі, коли демонів було випущено на волю, мчала по небу в супроводі свого страшного почту. Ми молилися до минулих днів, до святого Мартіна, який розділив свій плащ зі злидарем. Вони обоє мерзли, зате були угодні Богу, бо що може значити пів плаща взимку? А ще ми молилися святому Моріцу, який зі своїм легіоном вибрав смерть, але не відступився від Бога.

Двічі на рік навідувався митник і завжди був вражений тим фактом, що ми тут і досі існуємо. Час від часу з’яв­лялися торговці, але оскільки ми купували надто мало, то вони швидко зникали. І це було правильно, бо ми нічого не потребували від великого світу, ми й гадки не мали про той світ, аж доки по нашій головній вулиці не проїхав візок, запряжений віслюком. Була субота, наближалася весна, струмок набухав талою водою, а на полях уже посіяли зерно.

На візку був напнутий намет із червоної парусини, а зсередини виглядала стара жінка. Її тіло нагадувало мішок, а обличчя було ніби з вичиненої шкури, очі скидалися на чорні ґудзики. Молодша жінка у веснянках і з темним волоссям стояла позаду неї. За кучера правив чоловік, якого ми знали, хоча він тут ніколи не був, але старші люди його згадали і здійняли галас:

— Це Тіль! Тіль приїхав!

— Дивіться, це Тіль…

Отже, це не міг бути хтось інший.

Навіть до нас залітали іноді лубочні листівки. Вони проникали через ліс, їх приносив вітер, привозили гендлярі, їх багато друкували там, у великому світі, більше, ніж хтось міг порахувати. Там ішлося про корабель дурнів та про велику попівську глупоту, про злого Папу в Римі, про диявольського Мартіна Лютера з Віттенберґа, про чарівників та доктора Фауста, про лицаря Гавейна, Круглий стіл, а також про нього — Тіля Уленшпіґеля, який зараз сам приїхав до нас. Ми знали його строкатий каптан та подертий каптур, плащ із телячої шкури, його худорляве обличчя, маленькі очі, запалі щоки, заячі зуби. Його штани були з доброї тканини, черевики пошиті з гарно вичиненої шкіри. Його руки були руками злодія або писарчука, чорної роботи вони не знали. Його очі блищали, він вітав усіх навсібіч.

— Як тебе звати? — запитав він одну дівчину.

Мала мовчала, бо не розуміла, як може знаменита людина розмовляти з нею.

— Ну, кажи нарешті!

Тоді вона, заїкаючись, відповіла, що звати її Марта. Він усміхнувся так, ніби знав про це одвіку. А потім ще запитав, ніби це для нього було дуже важливо:

— Скільки тобі років?

Вона відкашлялася і відповіла.

До дванадцяти років свого життя вона не бачила таких очей, як у нього. У вільних містах рейха могли бути такі очі, вони могли бути при княжих дворах, але ще ­ніколи ніхто з такими очима не приходив до них. Марта не знала, що з людських очей може струменіти така сила. Колись вона розповість своєму чоловікові, а ще набагато пізніше — своїм недовірливим онукам, для яких Тіль Уленшпіґель стане героєм старих легенд, що вона бачила його на власні очі.

Візок уже рушив на інший бік вулиці.

— Тіль приїхав! — знову хтось гукав на вулиці.

— Тіль тут! Тіль із нами!

Він махнув батогом і звівся на ноги. За хвилину візок перетворився на сцену. Дві жінки розібрали намет. Молода зав’язала волосся у вузол, надягла вінок, обвила навколо себе пурпурне покривало, стара стала перед візком і почала співати під ліру. Вона співала на південному діалекті, так співають у великих містах Баварії. Було важко щось із того збагнути, але одне було ясно: йшлося про чоловіка та жінку, які любили одне одного, та не могли зійтися разом, бо їх розділяв потік. Тіль Уленшпіґель узяв шматок голубої тканини, кинув її поперед себе, щоби вона лягла між ним та жінкою і нагадувала потік води. На воді справді здіймалися хвилі, вони здіймалися так високо, що жоден корабель не міг їх здолати.

Коли молода жінка випросталася і з переляканим обличчям повернулася до хвиль, ми побачили, яка вона прекрасна. Коли вона ось так стояла і дивилася на небо, на хвилі, ніхто з нас не наважився повірити, що вона була однією із нас, ніхто не міг відірвати від неї очей. Тільки мимоволі, десь збоку, ми могли завважити, як її коханий стрибає і танцює, махає мечем і б’ється з драконами та іншими ворогами, відьмами та злими королями, пробиваючи важкий шлях до неї.

Вистава тривала до післяобідньої години. І хоча всі знали, що треба йти доїти корів, бо в кожної набухло вим’я, ніхто не міг рушити з місця. Стара співала та співала. Де вона брала стільки слів? Дехто з нас здогадувався, що половину з того вона вигадувала сама. Тіло Тіля Уленшпіґеля не знало спокою, його підошви не торкалися землі. А в кінці трапилося непорозуміння: красуня прийняла отруту, щоби не дістатися злому опікуну. Послання до коханого загубилося в дорозі, і коли він, справжній наречений, нарешті з’явився біля її мертвого тіла, його охопив панічний жах.

Спершу він стояв, мов прибитий морозом. Стара затихла. Було чути тільки повівання вітру та мукання корів. Ніхто й не дихав. Нарешті він вийняв ніж і загнав його собі в груди. Було дивно чути, як звуки заглухли в його тілі, червона хустка викотилася з-за коміра, мов потік крові, і він захлинувся нею, трохи похрипів і затих. Він був мертвий. Навіки. Ми чогось очікували, однак він був мертвий навіки. Через секунду жінка опритомніла і побачила біля себе мертве тіло. Спершу вона нічого не зрозуміла й почала трусити його — аж поки їй все стало ясно. Вона знову знепритомніла, вона плакала так, ніби відтепер на землі ніколи не буде нічого доброго. Тоді схопила ніж і заколола себе, і ми знову дивувалися, як глибоко заходить лезо в людське тіло. Лишилася тільки стара, вона проказала якісь вірші, які ми через діалект ледве зрозуміли. Вистава закінчилася, глядачі плакали, аж поки мертві підвелися і вклонилися публіці.