Шелест листя

Біжи! Тікай не озираючись, як тільки почуєш шелест листя. Знаєш чому? Після цього починає коїтися щось максимально дивне і незрозуміле. Так було зі мною.
Вперше це сталось теплого осіннього вечора.
Я, як не дивно, була сповнена сил і енергії, навіть після важкого ранкового тренування. Легкий обід — приніс мені відчуття повного насичення. Декілька годин відпочинку і ось я уже знову була готова на невеличку пробіжку.

Якщо обирати між міським парком і лісом — то я завжди оберу ліс, адже там немає цього набридливого шуму і смороду автомобілів, постійних розмов і криків людей, які вигулюють своїх улюбленців. Там лише ти і тиша лісу.

Ви подумаєте, що я якась навіжена або дурна, щоб ось так нерозсудливо, ризикуючи своїм життям, блукати самотужки в лісі.

Повірте, саме в цьому лісі можна випадково зустріти хіба що якогось грибника.

Як не дивно, ніколи не чула ніяких легенд саме про цей ліс. Тут не траплялося ніяких убивств і навіть ніхто не губився.

Тому, якщо ти хочеш відчути себе в безпеці — бігай в лісі.

Ось і сьогодні я вирішила провести продуктивну вечірню пробіжку. Одягнула свій теплий термо - костюм і рушила до найближчої зупинки.

Повільний темп, улюблена музика в навушниках давали можливість видихнути всі свої тривоги і відчути себе ніби в іншій реальності.

Легкість на душі настала миттєво і я вирішила трохи зменшити свій темп, щоб мати можливість помилуватись осінніми пейзажами.

Жовтневе свіже повітря наповнювало легені, стимулюючи нервові центри мозку, що відгукувалось у тілі різьким приливом сил.

В цю пору року, зазвичай темніло швидше, тому ось такі мої пробіжки не займали багато часу. Все ж вони були мені потрібні для того, щоб звільнити свої думки від негативу цілого дня.

Хоч я професійно займалась легкою атлетикою, але все ж мала підробіток онлайн. Тому мої мізки були постійно переповнені різною інформацією. Працювати з людьми - завжди важко, тому іноді ось така розрядка потрібна для нервової системи.

Ліс - ніби живий організм, що має свої органи чуття. Він не злий - в ньому затишно і привітно.

Його "подих" я постійно відчуваю на своїй шкірі. Він спостерігає і оберігає мене, я в цьому впевнена.

Але все ж.... Це почалося за тиждень до кінця жовтня. 

Шелест. Шелест без жодного пориву вітру. Саме після цього я побачила те, що не бачать інші.

Спочатку я не звертала на це увагу. Всяке може бути. Але одного такого дня я неначе шкірою відчула, як позаду мене ніби щось швидко рухалось.

Я злякалась. Моє серце забилось, немов навіжене. Інстинкт самозбереження - ніби кричав мені в моїй голові - тікай!

Я послухала його і побігла з усіх сил.

Страх, що спочатку спаралізував мої кінцівки - відступив, але все ще нашіптував на вухо " не повертай голову, не дивись ".

Що там може бути? Мені так і хотілось подивитись, від чого ж я тікаю. Наскільки мені відомо, тут ніколи не водились лиси чи вовки, тому не було чого боятись. Взявши себе в руки, я трохи зменшила свій темп і різько повернула голову.

Там нічого не було! Отже, я просто тікаю від своїх думок і страхів. Мені стало смішно від своїх дій.

Я зупинилась, щоб вирівняти дихання і ще раз уважно оглянула ліс. Не помітивши нічого підозрілого я продовжила бігти в сторону виходу.

Чим ближче я наближалась до дороги, тим гучніше було чути шум автомобілей, які їхали у своїх справах.

На зупинці було пусто. Я присіла на лаву і стала чекати на автобус, який ані на хвилину не запізнився.

Зайнявши своє улюблене місце біля вікна, я дістала навушники, увімкнула спокійну музику і почала розглядати пейзаж за вікном.

Постать. Вона стояла майже на окраїні лісу, трохи ховаючись за дерево. Я зі страху затамувала подих, не наважуючись зробити хоч короткий вдих. Вона почала рухатись випереджаючи автобус. Мої очі невідривно стежили за нею. Ніби тінь - повністю чорна фігура, мала щось на подобі людських кінцівок. Вона спостерігала саме за мною, я чомусь була впевнена в цьому.

Можливо мені це просто здалося? Я міцно закрила очі і просиділа так декілька хвилин, потім відкрила і першим ділом оглянула пасажирів в автобусі. Всі сиділи спокійно. Люди, які як і я, дивились у вікно, не виглядали наляканими чи збентеженими. Отже, ту постать побачила лише я. Набравшись трохи сміливості, я знову повернула голову, але як і очікувалося - там нікого не було. 

Напевно це все-таки гра моєї уяви. Схоже я занадто перевтомилась останнім часом.

Я полегшено видихнула. 

Ліс залишився позаду. Автобус проїжджав околиці міста, і пасажирів ставало все більше.

— Обережніше мамо! Не впусти мій гарбуз! — кричав маленький хлопчик.

Його матір, тримала в руках великий гарбуз. Я швидко підвелась, щоб поступитися їй місцем. Жінка подякувала і присіла, міцно тримаючи свою ношу.

— Вже не можу дочекатися Геловіну! — потираючи руки, мрійливо сказав хлопчик.

Геловін. Точно. Він вже зовсім скоро, а я зовсім забула. Потрібно закупити цукерок, займуть цим завтра.

Дорогою до дому, я постійно озиралась довкола. Мені досі було моторошно від того, що я побачила в лісі і я ніяк не могла знайти цьому логічних пояснень.

Декілька днів я ходила напружена, немов натягнута струна. Той випадок все ніяк не хотів покидати мої думки. Дійшло навіть до того, що мені почала снитися та постать.

Я все ж не витримала і вирішила пошукати щось в інтернеті.

Гугл видав мені багато інформації. Було смішно читати ці нісенітниці. Я мабуть в таке вірила ще в дитинстві. Лише одна стаття мене зацікавила, але я і так це знала.

Духи Геловіну. Зазвичай в цей день, за повір'ями, межа між світом живих і мертвих стирається. Тому люди можуть бачити духів. Символом цього свята є ліхтар Джека, зроблений з гарбуза. Його використовували для відлякування нечистої сили.

Можливо тоді я побачила духа? Але ж Геловін тільки завтра, отже то була просто галюцинація.

Я відклала свій ноутбук і вирішила більше не зациклюватись на цьому. Мені вже набридло накручувати себе. Я переодягнулась і вирушила на пробіжку.