Часина 1.Село Пеньківка

 Назву село дістало не відразу. Говорять, що коли ще тільки починали будувати село, воно межувало з невеликим світлим лісом. Ліс стали вирубувати, в основному використовували для будівництва будинків. Незабаром стала, село помалу розширяться, і почали люди корчувати пеньки, щоб розробити  поля. Травами засіяти для худоби, щоб було, де сіно на зиму брати.

І, звичайно, зерном засіяти ну і якось все впорядкувати.

А пеньки виявилися не простими,мали вони щось своє щось живе, ну ні в яку не хотіли покидати насиджених місць, тільки викорчовуватимеш один пеньокі вивезеш його на околицю, так наступного дня він в іншому місці закопається. Спочатку дивувалися люди, чудеса!

Потім звикли люди  стало їм вже не до дива. Спостерігаючияк пень, який корчували цілий день сидить наступного дня на тому ж місці. А то  найстаріші пеньки примудрялися навіть відбивається, від дроворубів, махаючи на відбій довгим корінням, намагаючись скалічити людей, які прийшли їх виганяти. 

Що тільки не робили селяни й лякали вогнем, і силою випхали, нічого не допомагало, довго мучилися селяни. Але допоміг один випадок.

 В якусь осінню ніч проходив  повз їх села мандрівник,  в дорозі його застала сильний дощ, і ніч  була вже близько. Просився мандрівник на ночівлю у старости села.

Староста з радісно прийняв гостя і залишив його ночувати у молодої дівчини, яку тільки з недавніх пір прихистили, і дали їй дах над головою. Правду, кажучи староста хотів

в такий спосіб одружити молоду дівчину, щоб не була вона одною. Староста був добродушним і хотів, щоб в його селі, яким він керував, люди були в достатку і хоч трохи були щасливі.

- Одній жити важко, а разом веселіше, а раптом наша новенька йому та сподобається та ожениться надумається, чоловічі руки в селі потрібні. З такою своєю не хитрою думою запросив гостя староста.

Мандрівник, недовго думаючи прийняв пропозицію Старости та залишився. За вечерею молода дівчина, повідала які проблеми у них в селі, як корчують ліс, і як вони воюють з пеньками. Мандрівник, вислухавши проблему яка мучила усе село й обіцявся допомогти.

Ніч вони провели удвох і заснула дівчина десь тільки під ранок.

На ранок нічного гостя, який залишався на ніч і слід простиг. Може і зовсім примарилося, і не було його. Може Чур лісовий жарт жартувати надумалася. Та прикинувся у людську подобу. Але не слідів не імені ніхто не знав і не пам'ятав. Але люди щось таки бачили, ті, хто прокинулися ще за світу й у кого погляд ясний. Говорили так:

- Не Чур це був, а наш порятунок великий, видно Світлі Боги його нам прислали за наші молитви. Ми самі бачили, як він, підійшовши до вже зрубаного узлісся, махнув рукою і пішов, а за ним услід покірно і пеньки вилізли із землі й за ним поповзли.

Чудеса, скажете. Ну не знаю. Казка це? Можливо, але кожен знає, що в казці іноді буває більше правди чим у самих надійних та підтверджених, підручниках історії.

Може казка може бувальщина, хто знає часу багато пройшло, але відтоді село почали називати Пеньківка, на честь того незнайомця і його діянь, що зміг за один день вірніше ранок викорчовувати та відвести з собою усі пеньки, які не давали життю мирним людям.

Але не лише це незнайомець залишив після себе в тому селі, де залишився перечекати сильний дощ. Вже зовсім скоро, через дев'ять місяців у молодої дівчини народилася дитина.

Світ здавався не казково величезним, він був без початку і без краю свого, куди не глянь безкрайнє поле, рівнини і яри, степи та ліси Куди не сунься великі міста, моря й океани,  болота та степи. Але люд чогось такий безтурботний і далі свого не дивиться у височінь, над світом щось і дійсно нависло, або може з глибин хотіло, вирветься на світло.

На ранок в повітрі відчувалася якась тривога, чи то народилася  химера, бажаючи згубити увесь рід людський.

І чи може в павутину потрапив метелик, 

він лапками хаотично махає, хоче вибратися,  але ніяк.

Шукаючи у своєму русі порятунку для себе.

- Але як же я літала! І у мене справи. Повинна ж я встигнути, усіх потрібних облетіти, своєю красою весь світ збагатити.

Але лапками мотаючи порятунку чикаючи, вона все голосніше і голосніше павука звала, і незабаром свою загибель красива знайшла.

Ні, світ не так жорстокий, як здається, спершу. Ось у павука є ціла сім'я, і потрібно щось їсти, а може голодні його малі дітки красуня дружина.

Живемо на цьому світі, собою дорожимо, себе леліємо любимо на інших плювати. Але життя розставить точки, і кожен  зрозуміє, і сам собі суддею він буде й палачем. Не буде тих хвилювань, не буде метушні.

- Ми самі є, хто ми є, і ким себе ми бачимо у сему житті.

Якась енергія небес кружляла, як після страшної  грози! Але небо було ясне  без хмаринки. Грала на лугу очманіла бабка. Очерет катав комашку, що сіла на нім, без вільно нахиляючись під шелестом вітрів. І ось настав ранок.

- Проспав! Проспав! Заволав хтось, десь, в далекій хатині.

Накидаючи на себе ткану сорочку, натягуючи на ноги штани. Намагаючись при цьому усім, потрапити ногами в черевики, і поспішно накидаючи шкіряну накидку, намагався чим скоріше одягнутися Лесик.

- Проспав! Проспав! Вперше за стільки часу  мене захотів взяти з собою на полювання Тарас, а я проспав, що ж за доля у мене така.

Перекидаючи усе  у своїй хаті, шукаючи якісь речі, збирався в похід молодик вісімнадцяти років зроду.

Вибіг на вулицю, трохи не зірвавши з петель дубові двері, і почав дивуватися в обличчя перехожих, які ошаленіли від такого стрімкої появи. Лесик поглядом шукав Тараса, але ніяк не міг упіймати той самий серйозний погляд, погляд того, кого він шукав.

-Пішов, хапаючи себе за голову бідував Лесик.

- Як же так, один шанс у життя такий випадає, а я так схибив, як же я міг у такий день та проспати. Та ще сам Тарас погодився мене взяти собою, та куди у сліпий ліс! Ой бідова моя голова. Видно не нагородили боги мене удачею.