Тікаючи від реальності

Вона стояла, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, і все поглядала в ту сторону, звідки мав прибути вагон метро. ЇЇ ліва рука нервово стискала мініатюрну книжечку – роман Джейн Остін «Гордість та Упередження». Ще хвилина, максимум дві, і вона нарешті зробить те, чого так давно жадала – втече від цієї клятої реальності й всього, що з нею пов’язане. Не назавжди. Лише на сьогоднішній вечір. Але все ж…

Нарешті такий вже звичний протяг обійняв її стан, і дівчина блаженно закрила очі. З тунелю наближалося яскраво біле світло.

Люди сипонули до пустих вагонів. Чесно кажучи, дівчина воліла б, аби їх не було. Щоб лише вона, книга і гул метро. Та обирати не доводилося.

«Обережно, двері зачиняються…».

Нарешті! Втечу здійснено успішно. Реальність по той бік дверей.

Тендітні руки з довгими жіночними пальцями досліджували поверхню книги. Досить дивно, що доживши до вісімнадцяти, вона так і не прочитала цього твору. Давно хотіла, але все якось відкладалося на потім. Дівчина прийнялася старанно розглядати обкладинку, потім читати короткий сюжет роману  та невеличку інформацію про письменницю, що його написала, на звороті. Нарешті вона відкрила книгу, перегорнула перші сторінки й схилилася над нею, вдихаючи шалено обожнюваний нею аромат нової книги. Своєрідний ритуал, без якого початок читання видавався їй буквально неможливим, було завершено.

Все, що відбувалося навколо, відійшло на другий план. Дівчина буквально розчинилася у вирі подій роману. Читаючи сторінку за сторінкою, розділ за розділом, вона не на довго неохоче поверталася в реальність, аби перейти в інший потяг і поїхати у зворотному напрямку, а потім назад…

Десь дуже глибоко в душі вона відчувала, що це божевілля, але, чесно кажучи, їй було байдуже.

Дівчина не змогла б напевно сказати, скільки годин провела в метро. На якусь долю секунди їй здалося, що насправді це були не години, а всього лиш хвилини. Втім, кількість прочитаних сторінок впевнено свідчила про протилежне.

У якийсь момент вона підвела голову і побачила порожній вагон. Майже порожній.

Навпроти неї сидів хлопець, тримаючи в руках книгу. Його очі зосереджено бігали рядками тексту. Мимоволі дівчина почала розглядати його.

Біляве волосся, округлий тип лиця з акуратними точеними рисами, здається, доволі високий…

Коли її погляд зупинився на його довгих віях, вона, неочікувано для себе, відчула сильне бажання побачити його очі, на стільки сильне, що дівчина була цілком готова попросити про це.

І тут, ніби відчувши її німу мольбу, він підняв голову, спрямувавши свій погляд прямісінько на неї. Його обличчя було позбавлене будь-яких емоцій, могло б здатися, що там, по ту сторону душі, немає жодної іскорки почуттів. Але в проникливо сірих озерах очей вирувало життя. Там можна було знайти абсолютно все: радість і сум, любов і ненависть, покірність і гнів, надію і відчай, мольбу і байдужість… Ще ніколи, в жодних очах вона не бачила стільки всього й одразу. Та й до сьогодні це здавалося їй неможливим.

Ось так минали секунди й хвилини, а вони все дивилися одне на одного.

Раптом хлопець підвівся, розірвавши зоровий контакт, що призвело майже до фізичного болю. Він поволі  підійшов до неї та сів поруч:

– Отже, тікаєш від реальності?

– Як знаєш? – її обличчя загорілося непідробним подивом.

– Бо й сам роблю те саме.

Дівчина не знайшлася, що відповісти, тому хлопець продовжив:

– Знаєш, я помітив тебе ще тоді, коли наші супутники, — він кивнув у сторону книг, що обоє тримали в руках, а враховуючи той факт, що сиділи вони досить близько, то кутики їх обкладинок ледь не торкалися одне до одного, – навіть не були відкритими.

– Тобто ти весь цей час сидів навпроти? Із самого початку? – вона не могла повірити, що не помітила його.

– Так.

– Але чому я не звернула уваги?..

– Просто ти досить старанно тікала від реальності.

– Можливо.

– Взагалі я теж мав саме такий намір, але ти трішки заважала.

– Вибач, я не… Стоп, тобто «заважала»?

– Відволікала. Не міг повністю розчинитися в книзі через тебе.

Не відомо чому, але ці слова змусили дівчину почервоніти, і вона відвела голову в бік, силуючись розгледіти бодай щось у темноті за вікном, що звісно було марною затією. Раптом дівчина відчула дотик теплих пальців на своєму підборідді, що обережно повернули її голову в попередню позицію.

Їхні погляди знов з’єдналися.

– Як тебе звати? – запитала вона.

– Ні, не треба імен.

– Але чому?!

– Просто не треба і все.

На кілька секунд запала незручна мовчанка.

– То й від чого ж ти тікаєш?

– Цього теж не треба.