Глава 15

Провівши Вероніку додому хлопець допоміг їй затягнути коляску, але від пропозиції зайти на чай відмовився.

Вийшовши надвір він усе ж сів до своєї машини й вирішив поїхати подивитись на результати своєї із побратимами роботи.

Автівку запаркував у дворі поряд з облаштованим ними дитячим майданчиком. Вийшовши й зачинивши двері хлопець вирішив перекурити тут, аби не диміти поряд із дітьми, чий невщухаючий галас доносився звідти. Самого майданчику він не бачив, адже його закривав палісадник рясно засаджений кущами та фруктовими деревами.

Хлопець устиг зробити лише декілька затяжок, коли почув знайомий голос.

— Даремно ви труїте себе молодий чоловіче.

Хлопець обернувся до палісадника, але нікого не побачив.

— Я теж колись був молодий та дурний, — продовжив звучати голос із-за кущів, — але на моє щастя знайшлись добрі люди, котрі навчили розуму. Покійний Трофимович, наш бригадир, завжди мене відправляв працювати на нижні поверхи, туди де було дуже спекотно, а там, навіть і думати про цигарки не хотілось. Я спочатку вважав, то своєрідною робочою дідівщиною, адже прийшов до бригади останній, але потім, коли звик обходитись без цигарок настільки довго, що навіть вдома згадував про них, лише перед сном, колеги мене, нарешті, просвітили. Як виявилося серед них було багато курців, але подібна трудотерапія всіх вилікувала.

— Пощастило вам із бригадиром, — відповів хлопець, котрий, втім не вважав свою звичку такою вже згубною, але відповісти, хоча б із ввічливості, щось було потрібно.

Почувся шелест і через декілька секунд, обережно розсовуючи гілки на дорогу із сапкою в руці вийшов літній чоловік.

— Радий тебе бачити, хлопче, якщо пам’ять мене не підводить, тебе звати Андрій.

— Все вірно, Степане Трофимовичу, у вас чудова память.

— Що, приїхав перевірити міцність гойдалок? — лукаво мружачи око, промовив дідусь. — Можеш не переживати, усе з ними добре, наші бешкетники, навіть у трьох примудрилися на них погойдатись.

— І як?

— Витримали, так що спасибі вам, — дідусь підійшов, обняв за плечі Андрія, а по його щоці покотилася сльоза.

— Ми думали про нас уже всі забули, потім повернулася Злата й почала допомагати, тепер ви. Мені діти зранку онуків привезли, так що зараз пообідаю і теж із ними на майданчик піду. Може, ще побачимось. Вони в мене такі шиберні.

Дід пішов, продовжуючи ще щось про них казати, а хлопцеві від його слів, якось одразу стало тепло на душі. Значить усе, що вони зробили було недаремно.

Андрій підійшов до стежки, що розпочиналась у кінці палісадника і вела до майданчика. Пройшовши по ній він зупинився в тіні одного з дерев, що росло в десяти метрах від входу до майданчика. Звідси він міг добре розгледіти результати своєї із побратимами праці. Усі гойдалки, гірки та розміщена по центру велика пісочниця, були забиті маленькими бешкетниками, а на лавках сиділи, приглядаючи за онуками, старі.

Ідилія, посміхнувся хлопець, але все ж відмітив, що тої кількості «дитячих атракціонів», що вони встановили все одно було замало. Саме тому малеча каталась на гойдалках по двоє, а деякі, найупертіші, навіть по троє. Та й на гірках було стовпотворіння і постійні нетерплячі викрики, — Моя черга, ні моя, ну скажіть уже їм тітко Злато, нехай чекають, доки ви мене не відпустите!

— Почувши це ім’я хлопець здивовано перевів погляд у кінець майданчика, де була гірка розрахована на самих найменших бешкетників. Дівчина знаходилась серед них і немов вихователь у дитячому садку, нахилившись, витирала вологими серветками замазюкане обличчя хлопчика, що не дуже й то був радий цьому, оскільки, як зрозумів Андрій, пропускав свою чергу.

Злата підвелась, нарешті, відпускаючи бешкетника і стомлено провела по чолу, стираючи краплі поту. Втім, дівчина виглядала щасливою і на її обличчі застигла радісна посмішка.

Серце хлопця почало битися з такою шаленою силою, наче воно належало не йому, а той, кого він бачив перед собою. А наступної миті, хлопець втратив і контроль над думками, пригадавши сьогоднішню ніч.

Так, вона заміжня, а це суперечить його життєвим принципам, вона табу і він повинен дивитися крізь неї, от тільки увіщування совісті зараз були майже нечутні.

Андрій уявляв себе поряд із нею. Як вони узявшись за руки з любов’ю дивляться на свого маленького трирічного Микиту, котрий радісно вереща гоцає по майданчику, немов у нього завідний моторчик в одному місці. Злата розповідає Андрію, як пройшов її сьогоднішній день, що Микитку в садочку сьогодні похвалила вихователька, прохає завтра відвести самому, оскільки їй необхідно раніше з’явитись на роботі, а ще нас на вихідні запросила її кума, десь на шашлики за місто.

Хлопець настільки замріявся, що навіть і не помітив, як до нього підійшли дві бабці й підозріло щирячись суворо так запитали:

— А що ж ти Ірод нечестивий стоїш тут і на наших онуків витріщаєшся? Задумав щось? Ану кажи швидко, чого тут забув? Семенівна вже пішла за дільничним, та й ми твоє лице добре запам’ятали, так що тікати не радимо.

— Та я тут нічого, — збентежено відповів хлопець, котрий несподівано усвідомив, наскільки підозріло виглядає, стоячи навпроти дитячого майданчика й не зводячи з нього очей. От бісове дівчисько, знову він через неї потрапляє в халепу.

— Ірино Степанівна, Соломія Львівно, усе гаразд. Цей хлопець один із тих, кому ми повинні дякувати за те, що в нашому районі тепер є місце, де можна погуляти з дітьми.

— Ой Златко, та ми ж не знали. Нас учора тут не було до міста їздили. Вибачте молодий чоловіче, ми не зі зла, за онуків переживаємо. У світі таке коїться, он учора по телевізору показували як дітей маленьких крадуть, а потім змушують їх жебракувати, бізнес такий. Ну то ми, напевно, підемо, треба ще Семенівні подзвонити, аби дільничного задарма не турбувала.

— Ти чого тут забув? — дратівливо запитала дівчина, як тільки-но пильні бабусі пішли.

Андрій із подивом подивився на Злату. І куди тільки поділась та мила й ніжна дівчинка, що з такою щирою радістю гуляла з малечею, а якщо на додачу пригадати сьогоднішній танок вночі?