Глава 14

— Валерійовичу, або я ідіот, або чогось не розумію, — здивовано промовив Микитась, — вона на нього тільки що нагримала, а він стоїть такий щасливий, навіть очі відвести не може.

— Сподіваюсь, колись зрозумієш, — відповів той, а потім подивився на либу Микитася і шалені бісенята в очах, приречено промовив, — проте, напевно, я до цього не доживу.

Провозилися вони до темряви, але з роботою закінчили.

— Ну що по домівках? — запитав Степан, коли опори останньої гірки було засипано землею.

— Е ні старий, — єхидно промовив Микитась. Особисто я, голодний як звір і взагалі, вважаю, що всі ми заслужили на гарний відпочинок. Ти мене підтримуєш Андрію?

— Авжеж, усе моїм коштом, але вже запізно. Поки доїдемо, поки перевдягнемось, усе зачиниться. Хіба що можна скупитись у маркеті, а потім сісти в мене вдома, чи перенести на завтра.

— Ні, мене тоді вже точно не відпустять, — винувато промовив Тарас. — Та й сьогодні я з вами не пізніше, ніж до дванадцятої. Кохана теща, самі розумієте, ітак завтрашній ранок почнеться з її повчань про сімейні цінності, шкідливість алкоголю та велику користь рослинної їжі.

— Валерійовичу, якщо раптом я надумаю одружитися, пообіцяй що одразу мене застрелиш, — серйозно промовив Микитась. — І в жодному разі не вір, коли почну нести усілякі дурниці про те наскільки щасливий із нею.

— Е ні, твої дівки на КПП уже всіх дістали, а тому я з неприхованою радістю привітаю ту, що зможе тебе приструнити, — губи Валерійовича розпливлись у веселій посмішці.

— А ще, кажуть, командир, то як другий батько, — ображено промовив Микитась.

— Брешуть, напевно, — посміхнувся Валерійович.

— І все ж, хто гарно працює, той повинен і гарно відпочивати, — вирішив повернутись до більш важливої теми Микитась. — Як ви дивитесь на те, щоб нам усім завітати до нічного клубу. Вони якраз о такій годині тільки починають працювати. Причому я знаю один, що біля опери. Він якраз для нас, там і їжа смачна й дівчата гарні, причому не школота й не першокурсниці. Валерійовичу, що скажеш, може й тобі когось знайдемо? — мстиво поглянув хлопець на командира, — ти ж на відміну від Степана, ще не поставив хрест на жінках.

У повітрі просвистіло й Микитась ледве встиг ухилитися від затріщини, якою його хотів нагородити Степан, але майже одразу зойкнув, — оскільки його за вухо зцапав командир.

— Ой-йой, — жалібно пролепетав Микитась, а Валерійович продовжив замість нього. — Взагалі то цей бешкетник правий. Танцювати я, звісно, не збираюсь, але іноді побути серед молоді та пригадати золоті роки, буває дуже корисним. Значить так, зараз по домівках, а о десятій зустрічаємось, ось тільки де? Нагадай Микитась.

Хлопець, вухо якого все ще стискували пальці командира, фальцетом пропищав, — Молодіжна площа, навпроти опери вивіска The GenTlemaN, там є сходи, що ведуть до підвалу. Зараз я столик замовлю, тільки відпусти Валерійовичу, вуха вже не відчуваю.

Під дружній регіт побратимів Валерійович відпустив вухо Микитася та погрозив йому вказівним пальцем.

ххх

До клубу ніхто не спізнився, а тому із бажаннями на цей раз не вийшло. Менеджер їх провів до затишного столика розміщеного в закутку, де можна було вільно говорити, не перекрикуючи один одного. Народу в середині було вже доволі багато і столики швидко заповнювались.

— Атмосферно тут, — весело промовив Тарас, — інтер’єр зроблений у вишуканому англійському стилі. Навіть охоронці вдягнені, наче королівські гвардійці і як тільки голови в них не пріють.

Тим часом хлопцям принесли замовлення.

— А от кухня тут, аж ніяк не англійська, — із видом великого знавця, промовив Степан.

— Вівсянки закортіло, Сер? — сміючись відповів Микитась.

— Чому одразу вівсянки? У них дуже смачні пудинги, особливо Різдвяний, котрий готується із сала, а перед подачею його обливають ромом і підпалюють. А ще біфштекси з картоплею.

— Ну так у нас майже все є, — відповів йому Андрій. Нарізка із м’ясом у спеціях та салом, картопля по селянські, салати усілякі там. Лорди ж їдять овочі? Добре. А наша рідна, скажу тобі, нічим не гірша за Ром, он як скло запотіло, навіть краплі течуть.

— Мов сльоза, — припечатавши долоню о стіл за Андрія закінчив Валерійович. — Годі тамувати.

Випили, закусили, потім ще випили. Андрію змореному за цілий день, відразу стало добре. Та й чорні думки, що їли його всі ці два місяці, наче кудись зникли. Добре що він зі Златою сьогодні побачився. І нічого страшного із зустрічі не вийшло, дурниць не наробив, з розуму не зійшов, туга не з’їла, навпаки стало набагато легше. І це не дивлячись на те, що вона знову намагалась із ним посваритись. Хоча, можливо, не в Златі діло? Колись Андрій прочитав книгу, що належала одному східному мудрецю, так у ній радилося робити тим більше добра, чим тяжче в тебе на серці.

— Андрій, ти чого застиг? — весело окликнув хлопця Микитась, — Тільки тебе всі чекають. Годі гріти біленьку. Треба по новій вже розливати.

— Будьмо, — промовив Андрій, відсалютував чаркою, закинув до рота гірку, закусив томатом чері й передав порожню тару Микитасю, що був сьогодні на розливі.

Хлопці продовжили застілля, дуже швидко їм принесли нову пляшку, а потім ще м’яса, музика змінювала одна одну, на танцпол потягнулись дівчата, такі вродливі, молоді й спокусливі. Згодом до них приєднались чоловіки, доповнюючи картину веселощів.