Глава 13

Не знав, що серед них існують спортивні моделі, подумки звернувся  до себе хлопець, дивлячись на Kia Stinger, що стояла в його боксі. Ох і шпаклівки на ній, мама рідна й не страшно ж буде комусь на цьому брухті їздити. Але то не його справа, йому необхідно, лише пофарбувати її в чорний колір.

На хвилинку хлопець закляк, намагаючись уявити, який би малюнок він наніс на кузов цієї автівки, але одразу відкинув ці думки. У середині його наче щось перегоріло, тепер тільки так, лише фарбувати кузова в одноманітний колір.

Та Андрій не про що не жалів, замовлень вистачало, лише Арам бідкався, що хлопець згубив таку можливість робити аерографію для по справжньому заможних багатіїв, а може, навіть і на світовий рівень вийшов.

Але навіщо це Андрію, ні гроші, ні визнання не могли заповнити порожнечу в його серці. Минуло два місяці з того дня як він змушений був розпрощатись із мрією. Хлопець розумів, що поступив правильно, але ця думка чомусь його не тішила. Самотність і безнадійність поселились у його душі й навіть спілкування з такою красунею і насправді гарною людиною, як Вероніка, втіху принести не могли.

Та і якщо чесно вони давно не бачились. Дівчина відверто не розуміла, чому замість того щоби боротися за своє кохання, Андрій постійно жаліє себе і тримається за якісь незрозумілі їй ідеали. Причому вона була досить переконливою, а тому хлопець вирішив, що краще буде більше працювати, аби в нього не залишалося часу на подібні балачки.

Закінчивши із фарбуванням Андрій подивився на годинника, третя година дня. Замовлень більше немає, але додому їхати не хочеться. Нема там, чого йому робити, краще поїздить по місту. Спілкування з людьми, хоч якось відволікає.

Хлопець сів до свого надійного друга універсалу та увімкнув додаток. Одразу знайшлось два замовлення, що вели до центру. Здається, на сусідньому складі, що був перероблений у меблевий цех, сьогодні короткий день. Ще одне замовлення вело в один зі спальних районів, а от останнє, було досить незвичним, точніше незвичним його робило те, що воно вело до «гетто», а туди, як знав Андрій, мало кому було треба.

Хлопцеві одразу пригадалось, як за допомогою подібного замовлення доля звела його зі Златою, якби він тоді не прийняв його, можливо, зараз був би зовсім щасливою людиною поряд із чудовою дівчиною Веронікою. Усе в ній добре, але ж думки його завжди з іншою. Ні не можна давати собі слабину, якщо зараз поринути в спогади буде тільки гірше.

Андрій знову заглянув до додатка. Два замовлення вже забрали його спритніші колеги, залишилось ще два. Одне до «гетто», одне до центру. Хлопець натиснув прийняти, обираючи поїздку до центру, але замість схвалено, побачив на екрані напис:

Замовлення вже прийнято або скасовано!

— Дочекався, — пошпиняв себе Андрій. Добре, може, комусь ще, з меблевого цеху, не шкода гроші на таксі. Прочекавши хвилин із п’ятнадцять і не отримавши ніяких інших пропозицій, хлопець усе ж вирішив навідатись до гетто.

Біля меблевого він підібрав немолоду 'жіночку з двома тумбочками для ліжка й невеличким комодом.

— Це ви що спеціально сюди приїздили, аби їх купити? — запитав Андрій щойно вони від’їхали.

— Ні, я тут працюю, а це моя премія, — посміхнулась вона. — Наче, як у дев’яностих, правда, тоді можна було усю зарплатню товаром отримати. Ото був квест, коли я за два дні до нового року намагалася обміняти резинові галоші на курку, ковбасу та горошок.

— Мені батьки про таке розповідали, але сам я цього не пам’ятаю, замалий був, проте дуже радий, що подібне залишилось лише у їх спогадах

— Так, важкувато нам приходилось, але то був час моєї молодості, а тому в мене про нього, лише приємні спогади. Та й не дивлячись на складні часи жили ми досить дружньо. На день народження приходили сусіди із будинків поруч, а весілля так взагалі ледве не всім районом відмічали.

А зараз місцева влада, наче забула про нас. Спочатку влаштувала смітник, звісно, він далеко, але вид із вікна на нього пригнічує, а потім ще і гроші перестали виділяти. Дороги треба ремонтувати, дахи течуть, стіни осипаються, каналізація, проводка, занедбаний сквер, навіть присісти нема де та й майданчика для дітей бракує. У нас, хоч сімей із дітьми немає, не бажає молодь тут жити і я їх розумію ні дитячого садка, ні школи, а маршрутка до міста їздить лише вранці й ввечері, але ж онуки, де з ними гуляти? Той майданчик, що був там усе іржаве, страшно навіть торкатись не те що малечі дозволити гратись.

— А я чув, що вам тут будинки ремонтують, чи то не правда? — здивовано промовив Андрій.

— Хто ремонтує? Самі все робимо. Тільки наша Злата й допомагає. Раніше з матір’ю тут жила, поки не перебралась до міста. А пів року тому вона померла, мати її, а Злата з того часу нам допомагає, матеріали купує, спеціаліста найняла. У нас чоловіки, хоч і не молоді, але все ще роботящі. Майстер каже, що і як, показує, а ми вже робимо самі. Так уже четверть домів завдяки Златі відремонтували.

Ім’я тої, кого хлопець так намагався забути, викликало в нього одночасні почуття суму та радості. І це були досить незвичні відчуття, адже він хотів і водночас боявся побачити її. Це було наче прийняти таблетку проти болю. На деякий час тобі стане легше, але потім усе повернеться, тільки стане ще гірше. Звісно, можна буде прийняти ще одну пігулку, потім ще, проте в якусь мить вони перестануть діяти й тобі прийдеться шукати більш міцні препарати.