Глава 11

— Я не сумнівався в тобі, брате Андрію, ти перевершив себе, — обходячи автівку по колу, захоплено вигукував Арам. — Як вона грає фарбами й це при світлі люмінесцентних ламп, а що ж буде там на сонці. — Гарна робота, гарна, — продовжував нахвалювати Арам, — мій брат неодмінно буде задоволений.

— Так де ж він, уже десята, а його все нема. У мене є плани на сьогодні.

— Він дуже зайнята людина, ділові зустрічі, наради, дзвінки за кордон, благодійність, проте обіцяв, що неодмінно буде зранку, так що обов’язково дочекайся його. Ти ж розумієш, які майоріють перспективи, якщо виправдаємо сподівання такої поважної людини.

— Так він же твій брат, невже й без цього не допоможе?

— Так усі ми брати, Андрію, й один у нас Батьку на цій землі, — багатозначно промовив Арам, вимикаючи світло і виходячи з гаража. Обов’язково дочекайся його, упевнений, він уже скоро приїде.

Прикривши ворота гаража Андрій підійшов до свого боксу, запалив цигарку й почав чекати борючись із втомою.

Поринути в сон йому вдалось лише під кінець ночі, а прокинувся він о шостій і чомусь більше не міг заснути, хоча в цього чомусь було ім’я — Злата.

Андрієві було дуже прикро, що дівчина так обійшлась із ним. Він до неї зі щирим серцем, а вона погралася з ним, як з іграшкою і викинула на смітник. Ні, Вероніка значно краще за неї, вона живе не тільки за для себе, а тому він повинен викинути цю Злату з голови й спробувати будувати стосунки з Веронікою.

Погасивши недопалок о попільницю з консервної банки, хлопець супроводив поглядом автомобіль таксі, що заїхав на території сервісу. Черговий Арамів клієнт, подумав він, дивлячись на чоловіка, що вийшов з автівки. Але той чомусь не пішов одразу до боксу, де виднілися підняті на підйомниках машини, а уважно оглянувши територію сервісу, помітив Андрія і направився до нього.

А, може, це той самий Арамів «брат», якого він так чекає? Було б непогано. Віддав машину й гайда звідси. Проте сподіватись на подібне було б верхом наївності. Люди що можуть собі дозволити машину за декілька мільйонів доларів, як правило, володіють чималим парком і точно не потребують послуг звичайного таксі. Тай вдягнений чоловік був доволі просто. Джинси футболка, охайні, але в деяких місцях уже потерті кросівки. І головне — пакет у його руках, ну не ходять володарі життя з ними, принаймні з тими, що мають логотип продовольчого магазину.

— А я вас одразу впізнав, ви такий же, як на фото, — зупиняючись біля Андрія промовив чоловік.

— Чого? — здивовано відповів Андрій. — Яке ще фото?

— В телефоні дівчини, що приходила мене навістити до лікарні. Я ж тоді три дні пролежав у реанімації, а коли на четвертий отямився, то під вечір прийшла вона. Так приємно було, по життю вічно сам, ні дружини, ні дітей, ні близьких родичів, із друзів, лише колеги. Я і не сподівався, що хтось мене навістить, а тут така вродлива й чемна дівчина. Прийшла з двома клунками, в одному апельсини, яблука, гранат, а в іншому купа дорогих ліків, саме тих, що мені лікар призначив.

Я і не знав як їй дякувати. З грошима в останній час так собі, зарплатню затримують. Я, звісно, згодом усе віддам, хоч вона й казала, що не треба. А от поки лікар дозволив на декілька годин від’їхати, щоб вам подякувати, — і чоловік, стиснувши долоню Андрія обома своїми, почав її трясти, шелестячи пакетом і раз за разом повторюючи слова подяки.

Хлопець здивовано дивився на все це дійство, але руку не намагався вирвати. Нарешті, чоловік вирішив, що він достатньо на словах виразив вдячності й протягнув Андрієві пакета.

— Це вам, пробачте, що так скромно, кажу з грошима зараз проблема, але ви не бійтесь, цей коньяк, хоч і не з дорогих, але не пальонка, куплена в безвісному місці й доволі пристойний на смак, тут ще ковбаса та сир, саме те, що треба до нього.

От тільки Андрій не спішив брати пакета, пильно вдивляючись у чоловіка та намагаючись пригадати. Десь він його бачив, але де?

— Щось не так? — стурбовано промовив той. —  Я розумію, що це дуже скромна плата, лікар казав якби не ви, то я вже був не живець, серце. Вибачте, мені самому соромно за цей пакет і що не можу належно віддячити вам за врятоване життя, проте до вас дістатись можна, лише на таксі й на це треба гроші, котрих ви розумієте, — чоловік раптом замовк, винувато потупивши очі в підлогу.

Андрій вилаяв себе за безтактність, узяв пакета та поклавши руку на плече, промовив:

— Як казав один мій знайомий, "подарунок зроблений на останні кошти у двічі цінніший за золото." А взагалі, можна було обійтись і звичайним спасибі. Мене доречі звати Андрій.

— Ой, я ж не відрекомендувався, Олексій Олегович, хоча вам, можна просто Олексій, — спохватився чоловік і знову почав тиснути руку Андрієві, раз за разом дякуючі.

— Ну годі, — доброзичливо посміхнувся хлопець, головне, що ви живі та здорові.

Живий, то дійсно, а щодо здорового, поки зарано казати, — дещо похмурнішав Олексій, — потрібна коштовна операція і тривала реабілітація, але ваша подруга її оплатила, тай потім обіцяла допомогти, навіть не знаю, що зі мною було б якби не… Дякувати Богові за вас, — чоловік ще раз потиснув Андрієві руку.

— Вибачте я побіг, — таксист, напевно, вже увімкнув лічильник простою.

Дивлячись Олексієві в слід, Андрій навіть не знав, що тепер думати про Злату. Сказати, що слова чоловіка здивували його, це не сказати нічого. Він то все вирішив на рахунок цього дівчиська — пихата, вередлива егоїстка. Що з такої можна взяти? Краще тікати від неї, причому якнайдалі.

А тут, виявляється, не все так однозначно. Вона чомусь вирішила знайти чоловіка, якому він допоміг і переконатись, що з ним дійсно все добре.

Андрій, то гадав, що як передав потерпілого швидкій і все — виконав свій громадянський обов’язок, а от Злата виявилась більш відповідальною.

Медицина, то дуже коштовна річ, а іноді, навіть не підйомна для звичайних людей. Андрій на здоров’я не жалівся і з лікарями справи не мав, але і він не раз чув від знайомих, наскільки зараз дорого хворіти, проте, навіть і не подумав за це, а от Злата, виходить, потурбувалась.