Глава 7

Від наручників Андрій зі Златою були звільнені, лише коли почалися сутінки. Нарешті прийнявши душ, хлопець із сумом пригадав свою чисту футболку, яку змушений був віддати дівчині.

— І що робити? Їхати в брудній не варіант, вимаже сидіння. Вдягнути щось зі змінного? Приміряв, «виглядає якось по-дебільному» та й на голе тіло неприємно, видно, що зекономили на матеріалі.

Ні краще вже так, тим паче йому нема чого соромитись, щоденні вправи наділили Андрія спортивною фігурою.

Вийшовши із роздягальні хлопець одразу сів до автівки та підняв дах. Спасибі Микитасю, що погодився підігнати його красуню до роздягальні.

Проте зараз Андрій уже був сам, усі інші роз’їхались, щойно вони пішли зі Златою переодягатися.

— То ти все ж таки зважився почати мене зваблювати? — сівши на пасажирське сидіння, суворо запитала Злата.

— Ні, — червоніючи й відверто бажаючи зараз провалитись на цьому місці, відповів Андрій.

— Та я кепкую, чого ти так напружився, — голосно розсміялась у відповідь дівчина. Розслабся все добре. Спасибі за цей чудовий вечір, хоч якщо чесно мені не хочеться його завершувати.

— Тоді, якщо ти не проти, я покажу тобі одне своє таємне місце. Скоро остаточно стемніє і звідти відкриється такий карколомний вид на нічне місто.

— Ти ще питаєш, звісно, поїхали. А це далеко?

— Ні, якраз на шляху до твоєї домівки.

— Добре, — дещо розчаровано промовила Злата.

Звернувши із шосе, Андрієва машина пірнула в темряву й поїхала по невеличкій дорозі, що поступово почала забирати вверх. Ніде не було ані вогника. Лише світло від фар, що виривали із мороку височенні дерева.

Злата зіщулилась і почала нервувати, проте минуло всього декілька хвилин і вони виїхали на невелику галявину, попереду якої, тисячами різнокольорових вогнів майоріло нічне місто.

— Як красиво, — плеснула в долоні Злата. — Я ніколи таких дивовижних панорам не бачила. Он подивись, це ж чортове колесо і воно, навіть нижче за нас, а поряд майдан. І набережну видно, пароплави. Такий казковий вечір, невже це насправді зі мною.

— Опусти дах, — попросила Злата і ставши в повний зріст щодуху закричала, а потім ще й ще. Заразившись Златиним настроєм хлопець також підвівся і тепер вони вже вдвох, взявшись за руки, кричали, немов кидаючи виклик усьому містові.

Виснажені вони впали на сидіння і почали голосно реготати один з одного.

— В тебе часом шампанське з музиками ні під яким камінням не сховано.

— Ні, — відповів Андрій.

— Жаль, це було б ідеальним завершенням вечора.

Помітивши тінь суму на Андрієвому обличчі дівчина посміхнулась:

 — Облиш, ліпшого мені й годі було чекати, ти такий молодець. Але нам слід вертатись. Я зовсім забула про час.

Зупинившись навпроти Златиного під’їзду Андрій пожартував: — ну що я сьогодні виконав усі ваші забаганки.

— Так, — задоволено кивнула дівчина й перевівши очі на годинника спішно промовила. — Мені дійсно вже час іти. Спасибі за цей теплий вечір, я давно вже не відчувала себе такою щасливою.

Злата потягнулася рукою до ручки дверей, відчиняючи їх і Андрій зрозумів, що не може її ось так відпустити. Можливо, кращого моменту, ніж зараз, у нього більше не буде. Дурінь, треба було ще там на галявині, але він чомусь ніяк не міг наважитись.

Підступний страх скував його свідомість — а що як вона?... Та годі вже баритися інакше буде запізно.

Злата вже відчинила дверцята й почала підводитись, коли Андрієва рука обхопила її зап’ястя і потягнула до себе. Дівчина здивовано подивилась на хлопця: його виразні м’язи, рубець від шраму чуть вище серця та запах справжнього чоловічого тіла, що так контрастували із ніжним, по домашньому теплим поглядом, запаморочили Златі голову, заставляючи віддатись його волі.

Андрій палко цілував дівчину, що охоче відповідала на всі його дії. Здається, ніщо не могло їх зупинити, ніщо, окрім розбитої пляшки та п’яного гоготу якихось хлопців, що пройшли повз машину.

Спохватившись, Злата вислизнула із його обійм: — вибач мені дійсно треба йти, — і підібравши волосся, поцілувала Андрія в щоку, — прощавай і ще раз спасибі.

Дівчина зайшла до під’їзду, а Андрій так і залишився сидіти в машині, відчуваючи на своєму тілі тепло Златиних губ. Хлопець боявся, навіть, поворухнутись, мріючи якнайдовше розтягнути спогади.

Раптом позаду нього почали протяжно сигналити, неохоче Андрій скосив очі в дзеркало й побачив чорний позашляховик, що на додачу виблискував фарами.

— Якість непривітні люди живуть у цьому дворі, — протягуючи машину вперед, констатував для себе Андрій.

Зупинившись, знову подивився в дзеркало. Машина виявилась знайомою, проте на цей раз її водій керував невпевнено, а через декілька секунд хлопець почув скрежет від тертя пластику о бордюру.

-От йолоп, — у серцях промовив Андрій, ну хто ж так паркується. Позашляховик, нарешті, остаточно зупинився, двері відчинилися, проте водій, поки не спішив виходили. Лише через декілька хвилин зверху на дверцятах повисла спочатку ода рука, потім інша.

Чоловік, використовуючи їх як поручні, нарешті, вийшов із машини й Андрій впізнав у ньому нахабу.

Той хотів було зачинити двері, але його різко кинуло вліво. Відновивши рівновагу, нахаба зупинився, трішки постояв нещадно похитуючись, стягнув із себе краватку, кинув на землю і повернувся назад до машини. Штовхнув двері й похитуючись підійшов до під’їзду, де почав воювати із домофоном, белькочучи щось нерозбірливе.

На диво, довго стояти чоловікові не прийшлось, двері майже одразу відчинилися і він нирнув всередину.

— Може, колеса йому попроштрикувати за водіння в нетверезому стані, — промайнула в Андрієвій голові лиха думка. — Та ні, нажаль, це його нічому не навчить, а лише тільки озлобить. От якби він перестрів поліцію, ну а тепер пізно, та і йому вже час їхати додому.

Розвернувшись, Андрій проїхав повз позашляховика, але змушений був зупинитися, дверцята мерседеса виявились не зачиненими, горе-водій їх лише прикрив. Вийшовши з машини, хлопець побачив, що на додачу ще й ключі залишені в замку запалення.