Глава 6

Вийшовши від Вероніки, хлопець одразу попрямував додому. На годиннику було о пів на першу й Андрій насправді збирався підготуватися до зустрічі.

Перевірив на охайність ще один свій фірмовий спортивний костюм, поголився, почистив зубною щіткою кросівки, узяв змінну футболку на випадок, якщо вони вирішать поганяти на квадриках.

Так, що ще він забув зробити? На збори в нього вийшло лише тридцять хвилин, так що в запасі малась ціла купа часу.

І тут хлопець згадав про Злату. Сьогодні ж субота навряд чи хтось захоче пертися через усе місто на той відшиб, коли є безліч значно цікавіших замовлень.А йому, що з того?

Злата переказала через Арама, що буде чекати, ну так то її клопоти, він нікому, нічого не обіцяв.

Андрій заварив запашної кави та вийшов на балкон. Хотів закурити, проте виявилось, що цигарки він залишив у машині. Може прийшов час зав’язати із цією поганою звичкою?

Було б непогано, але кого він обманює. Перш ніж починати, необхідно зізнатись собі, що дійсно цього бажаєш. А він, поки не бажав, чи бажав, але не так уже й сильно.

— Ну повинні ж бути в гарної людини хоч якісь недоліки, — посміхнувся хлопець і одразу похмурнів, згадавши Злату. От бісове дівчисько, утямило собі щось у голову й байдуже їй на все. А головне, вона буде там на нього чекати, сидіти, злитись потім почне надзвонювати Арамові, той йому. І який тоді відпочинок вийде?

Ніякого, але якщо він заїде за Златою о третій, як вона просила, та на своїй улюблениці ауді, а потім на ній же поїде на зустріч, то повинен встигнути. Допивши каву, Андрій узяв сумку зі змінним одягом та пішов по машину.

— Підходячи до стоянки привітався з Михайличем.

— Щось ти зачастив за своєю красунею, — промовив той у відповідь, — Петрович казав ти позавчора вже приходив до нас.

— А більше він не про що тобі не розказував, наприклад, як відбув зміну? — доволі різкувато відповів Андрій.

— Малий ти чого, не з тієї ноги сьогодні встав?

— Вибач Михайличу, просто важкі дні, Петровичу привіт.

— Сам передаси, він скоро мене змінить.

— Та ні, я сьогодні вертатися не збираюсь, залишу її на стоянці комплексу.

— А не боїшся, що якийсь вандал знов домалює твоєму ягуарові клубок ниток, роблячи з нього домашню кішку.

— Ні там теж надійна охорона, хоч тамтешнім до вас із Петровичем, звісно, далеко. Вам я б довірив охороняти навіть скіфське золото.

— Чим грубіші лестощі, тим глибше вони проникають, — махнувши рукою, розсміявся Михайлич. — Давай уже їдь, але про пасок безпеки не забувай і не гоняй, наче навіжений.

— Та я ж у всьому місті найвідповідальніший водій, — відповів Андрій, сідаючи до машини.

Слова Михайлича про неперевищення швидкості несподівано подіяли на хлопця і тому Андрій спізнився на десять хвилин. Злата вже чекала на нього, проте судячи з її жвавої бесіди по телефону, сумувати дівчині не приходилось.

Хлопець не мав звички підслуховувати, але дівчина так голосно з кимось сперечалась, що він чув її навіть через включену магнітолу, закриті вікна та піднятий дах.

Зробивши музику гучніше, аби більше не підслуховувати, Андрій вирішив дати Златі декілька хвилин закінчити розмову. Проте вона поклала слухавку одразу, як він зупинився.

Сівши до машини Злата втомлено промовила, — опусти дах.

— Але ж сьогодні така спека, а тут кондиціонер.

— Будь ласка, — тільки й відповіла дівчина, повертаючи голову до вікна.

— Хлопець, здивований цим «будь ласка», не став сперечатись і вони рушили вперед, дозволяючи вітру лоскотати волосся.

Злата була такою ж мовчазною, як і в перший день їх знайомства. Звісно, якщо не рахувати тої сварки, коли йому прийшлось різко гальмувати.

Поглядаючи на годинника, Андрій усе частіше тиснув на педаль. Він відверто запізнювався, а в їх компанії це було не прийнято. Можливо, якби він поїхав одразу на зустріч, то встиг, проте йому спочатку треба було завезти Злату.

— Благаю, не спишіть.

— Я запізнююсь промовив Андрій, — дивуючись такій поведінці дівчини.

Злата нічого не відповіла на відмову, продовжуючи мовчки дивитись у вікно. Дівчина виглядала дуже розбитою та самотньою і це принудило хлопця зі скрипом серця скинути швидкість. Вони так і продовжували їхати неспішно, а час неуклінно спливав. Нарешті, годинник показав шістнадцяту годину й Андрій зрозумів, що тепер уже точно не встигне. Що ж доведеться із цим змиритись.

— А куди ви так поспішали? — вирішила перервати тривале мовчання Злата.

— На зустріч із давніми друзями.

— Вони гарні друзі?

— Справжні.

— Навіть так, тоді вони обов’язково вам пробачать за допомогу дівчині.

— Звісно пробачать, але річ не в тім. Розумієш, той хто приходить після зазначеного часу мусить виконати одне бажання. Кожен із присутніх записує його на листочку й після складає так, щоб не було видно, що саме записано. Далі їх перемішують і той, хто спізнився, тягнув одне з них і виконує все, що там написано.