Глава 5

— Привіт, — голос звичайно належав Златі. — Ти ж не станеш лютувати на правду? І взагалі, клієнт завжди правий. Тим паче в мене є для тебе робота. Необхідно відвезти за тією адресою, куди ти мене нещодавно підвозив, деякі речі. Твій універсал на ходу? Добре, чекаю через десять хвилин біля магазину «Твій дім», тільки без запізнень.

Дівчина поклала слухавку, а Андрій стояв розгублений і не розумів, як так вийшло, що вона отримала від нього згоду.

І нащо це йому, особливо сьогодні?

О шостій він із товаришами зустрічається в тирі. Це був їх ритуал і аби не втратити зв’язок між собою, вони кожної першої суботи місяця завжди там зустрічалися. Спочатку стрільба з гвинтівки, де в Андрія не було конкурентів, а після на вибір: пейнтбол, їзда на квадриках, картингах чи запашна піцерія в тому ж комплексі, яким володів їх гарний приятель.

Якщо він хоче встигнути на зустріч треба не гаяти часу. Під’їхавши до магазину, хлопець не помітив дівчини біля входу. У середині її також не було, тоді він вирішив запитати в одного з продавців на вході, чи не бачив він тендітну дівчину, середнього зросту із чорним волоссям.

Продавець відповів Андрію, що клієнток підпадаючих під такий опис, тільки зараз у магазині знаходиться щонайменше троє.

— В неї такі виразні зелені очі та довгі вії, — вирішив не здаватися хлопець.

— Ти ще про розмір грудей та довжину ніг розкажи. Краще йди собі звідси й не заважай працювати, — відмахнувся продавець.

Вийшовши на двір Андрій помітив біля машини Злату, що тримала в руках декілька об’ємних пакетів.

— Я ж просила вас не запізнюватись. Може візьмете в дівчини клунки? Вони досить важкі. Хлопець, збитий із пантелику такою несправедливою заявою, підійшов, мовчки забрав пакети й одразу подивувався, як така тендітна дівчина змогла їх сюди донести, вони, навіть, для нього заважкі?

Тим часом Злата, що сьогодні була вдягнена у звичайний спортивний костюм, встигла піднятись по сходах до магазину й повернувшись промовила.

— Чого ви стоїте, хутчіше кладіть їх до машини, нам є що нести й краще складіть задні сидіння.

Провівши маніпуляції із сидіннями Андрій зайшов до магазину, де побачив Злату поряд із величезним візком, забитим руберойдом.

Не чекаючи, поки дівчина знову відпустить якусь шпильку, хлопець узяв візок та покотив його на інший вихід, де було обладнано спеціальний спуск.

Знов відчинивши багажник, Андрій застелив його та частину салону ковдрою, возиму саме для таких випадків і почав укладати руберойд.

— Не забудьте щей це покласти, а я зараз повернусь, — промовила дівчина, опускаючи на землю два запакованих відра з мастикою.

— Та вони ж заважкі для тебе, почекай хвилинку, я вже закінчую і зараз сам усе принесу.

— Добре, спасибі, — відповіла дівчина, сідаючи на переднє пасажирське сидіння та починаючи терти почервоніння на долонях.

— От невгамовне дівчисько й нащо сама ці відра тягнула, воно ж кожне важить кілограм із десять не менше, — подумки промовив Андрій кладучи відра до багажника.

Сходивши ще за однією партією Андрій сів і завів машину. Це все? Можемо їхати?

— Так, — відповіла Злата.

Доїхавши до «гетто» менше, ніж за час, хлопець побачив біля одного зі старих будинків трьох літніх чоловіків, вдягнених у старий потертий одяг.

— Під'їжджайте до них, — промовила дівчина.

Коли з вигрузкою матеріалів було закінчено і троє чоловіків, попри поважний вік, мов мурахи загрузили свої спини важкими рулонами й потягнули їх догори, Андрій посміхнувшись спитав:

— Ти вибрала дуже незвичне заняття як для молодої дівчини.

— То є не ваша справа, ось тримайте гроші тут і за те, що ви допомагали грузити.

— З вас, лише за поїздку. Мене з дитинства привчили не брати грошей за допомогу.

— Мені байдуже, — Злата кинула на капот дві кругленькі купюри, повернулася та пішла до під’їзду.

В Андрія аж очі налилися від такої зневаги. Та що вона про себе думає. А ну таку клієнтку, лише одні нерви. Діставши телефона Андрій відшукав Златин номер, та вніс його до чорного списку. На душі, наче полегшало. — От і добре, — промовив хлопець.

Запаркувавши машину у дворі біля під'їзду Андрій вирішив поприбиратись у салоні й коли закінчив, то побачив Вероніку, що сиділа із коляскою на дитячому майданчику. І як зараз поступити? Пройти мимо, чи підійти привітатись? А може, вона чекає саме на нього? От він дурінь, дівчина могла такого собі напридумувати. Хоча те, що він не залишився в неї на ніч вже говорило за себе.

Та хто їх, жінок, зрозуміє. Він, наприклад, багато разів допомогав Златі, а у відповідь отримував, лише головний біль. І нащо він зараз про неї згадав, настрій остаточно зіпсувався.

Ні краще не підходити до Вероніки. Зачинивши багажник хлопець повернув голову так, ніби з превеликою уважністю розглядає балкони своєї багатоповерхівки й пішов до під’їзду.

— Андрію зачекай, — пролунав дзвінкий дівочий голос.

Хлопець обернуся і побачив Вероніку, що спішно котила коляску в його сторону. Присоромившись Андрій пішов дівчині на зустріч.