Глава 3

Андрієва улюблениця неспішно їхала містом і хлопцеві постійно доводилось відсмикувати себе від того, щоб не почати тиснути на газ. А все із-за Злати, яка сиділа поруч і малювала ескіз, згідно з яким, хлопець мав розфарбувати її Жужу.

І це йому також не подобалось, оскільки клієнти лише називали те, що хочуть бачити на своїй машині, а він уже сам втілював ці образи. Причому дуже влучно, оскільки ні разу не чув про невдоволення.

Але дівчина не захотіла його навіть слухати. І тільки-но вони сіли до машини, як Злата дістала із сумочки блокнот з олівцем і почала малювати, кожного разу гнівно виблискуючи очима, коли Андрій набирав швидкість.

Небо затягло тучами й хлопець вирішив підняти дах.

— Опусти, — одразу запротестувала дівчина.

— Сама казала, що вітер тіпає сторінки й заважає малювати. А так зможемо їхати швидше, та й дощ ризикує піти будь-якої миті.

— Я не хочу швидше, хочу, як було, а дощ я люблю.

— Балуване дівчисько, — подумки промовив Андрій, прибираючи дах назад. Й одразу пожалкував, оскільки небо розверзлось стіною дощу, котрий рясно заливав його, салон та Злату, допоки повторно підіймався дах автомобіля. Хоч пройшли лічені секунди, але вони встигли вимокти вщент.

— Дурні кабріолети й нащо їх тільки купляють, — ображено промовила дівчина, — моя Жужа краща.

Андрію хотілось відпустите їдке зауваження про те, що дівчисько сама винна в тому, що сталося, але натомість потягнувся до бардачка й дістав невеликий рушник.

— Тримай.

— Залиште для себе, ви ж їм напевно машину трете, краще я своїм, відповіла Злата, дістаючи із сумочки хустинку.

Увімкнувши правий повторювач повороту Андрій почав різко гальмувати, притискаючись до узбіччя. Руки хлопця стисли руля з такою силою, що аж побіліли, а на обличчі заграли жовна.

Вона така взаправду, чи навмисно? Вже майже зупинившись, Андрій знову натиснув на газ продовжуючи рух, а Злата відвернулась до вікна й із захопленням стала в нього дивитись, наче нічого й не сталось.

Тим часом вулиці спорожніли й лише відчайдухи, що не боялись промокнути вщент, та обачливі люди, котрі завжди тягали із собою безліч речей, серед яких, навіть була парасолька, продовжували поспішати в справах.

— Фу, черговий пияка, — покривала носа Злата. Хлопець повернув голову й натомість побачив доволі охайно одягненого чоловіка, що лежав у траві неподалік пішохідного переходу.

— Тут нема розливайок, — промовив Андрій, зупиняючи автівку та відкриваючи дверцята.

-Ти куди? — строго запитала дівчина, але хлопець їй нічого не відповів.

Підійшовши до незнайомця він голосно того окликнув і не отримавши відповіді опустився на коліна. Запаху алкоголю не чути. Андрій спробував потрясти його за плече, жодної реакції.

Треба перевірити дихання. Відсутнє або майже відсутнє, із-за дощу важко встановити, пульс теж саме. Дістати телефон набрати швидку.

— Так я вмію це роботи, — відповів він, кладучи слухавку.

Постраждалий на спині, відкрити рота, є слиз, повернути голову та плечі на бік. Зняти із себе футболку та обернути вказівний палець, звичайно, шкода псувати річ, але що робити, не бігти ж до машини, а слиз треба прибрати.

Несподівано краплі дощу перестали падати на Андрія.

— Тримай, промовила Злата, — передаючи Андрію хустину. — І ось це теж тобі, пандемія вже давно закінчилась, але я по звичці й далі  продовжую носити маски із собою. Тобі чимось допомогти?

— Ні не треба. І дякую, особливо за парасольку над головою, хоча, дай свою сумку. Не дочекавшись дозволу Андрій вихопив її із рук дівчини.

Перевернувши чоловіка знову на спину, Андрій підсунув під шию сумочку й закинув голову назад щоб підборіддя було вище, відкрив йому рота та поклав зверху маску.

Тепер долоню на долоню, пальці в замок і тридцять натискань посередині грудної клітини, потім два вдихи й знову все повторити, ще й ще.

Краплі поту почали змішуватись із краплями дощу струмками стікаючи по скронях і щокам.

— Годі ти ще себе так заженеш, йому вже не допомогти, — промовила Злата.

— Доки медики не приїдуть ми цього не можемо знати, — вперто відповів хлопець, не збивай.

— Двадцять дев’ять, тридцять, — два вдихи. Сил майже немає, але на щастя, вже чутно сирени швидкої.

— Куди ви його повезете?

— У третю невідкладну, а ви молодець, — відповів лікар, зачиняючи двері швидкої.

— Пішли, ти все ще маєш відвезти мене додому, — безапеляційно промовила Злата, повертаючись до машини.

Андрія знову накрила лавина дощу. От бісове дівчисько. Звісно, він вщент змовк ще коли тільки но вийшов із машини, але могла б уже його і провести, навіщо ж так залишати демонстративно.

Підвізши Злату під самий під’їзд, та не почувши за свої старання навіть спасибі чи до побачення, вирішив що на сьогодні з нього досить. Ставлю машину й гайда відпочивати до дому.

Залишивши автівку на критій стоянці одного з підприємств на околиці, Андрій зайшов до сторожової будки.