Глава 4: «Терріса»

Серед безмежної темряви Амелія відчувала дотик — тихий, лагідний, майже живий. Вона не бачила, але відчувала: хтось торкався її волосся. Обережно, як доторкаються до чогось святого. Рука — тепла, лагідна, невидима. І від того дотику темрява стала м’якшою, майже світлою.

І тоді з глибини, крізь шелест і відлуння, пролунало шепотіння — чуже й водночас близьке:

— Бідна, бідна душа…

Слова розсипалися в повітрі, розчиняючись у тиші, а Амелії здалося, що десь далеко, за тонкою завісою, хтось плаче — тихо, лише серцем.

Світло почало пробиватися крізь морок. Спершу — тонкий промінь, що прорізав темряву, як тріщина у льоді. Потім — легкий подих повітря, відчуття тепла на лобі. Амелія розплющила очі.

Перед нею постала жінка, від якої тремтіло повітря; волосся її світилося, наче сплетене зі світанку, очі — глибинні, мов земля після дощу. Вона дивилася на Амелію з сумною ніжністю, продовжуючи легенько гладити її по голові.

— Ти прокинулась. 

Голос звучав, як мелодія без слів, тихий, обволікаючий і водночас страшний у своїй силі.

Амелія кліпнула кілька разів, намагаючись збагнути, де вона, і чи дійсно бачить когось тут. Серце калатало, легені знову навчалися дихати. Холод пробіг тілом — нагадування, що вона жива.

Наступну мить вона різко підхопилася. Світ закружляв — біле світло сліпило очі, земля хиталася під ногами, подих рвався з грудей. Голова, важка, хиталася на шиї, і Амелія відчувала, як серце залітає в горло. Різким ривком вона відскочила назад на кілька кроків, коліна трохи підкосилися, але тіло вперто шукало рівновагу. Страх прокотився по спині, плечах і руках — гострий, тваринний, як лезо, що дряпає шкіру зсередини.

Волосся спадало на обличчя, щоки палали, а погляд метушливо ловив кожен рух жінки.

Жінка залишалася нерухомою. Лише дивилася на Амелію  сумно, ніби вже знала всі запитання. Її погляд залишався спокійним, але від цього ще більш незбагненним, майже магічним.

— Хто… ви?.. — прошепотіла вона, голос тремтів.

— Мене звати Терріса.

Слова зависли в повітрі, як шепіт коріння під землею.

Ноги не втримали ваги, і вона впала на долоні, відчуваючи, як земля під пальцями тепла, немов жива, і тихо дихає. Погляд метнувся навколо, шукаючи знайомі обриси, але все довкола туманилося — небо без меж, світло без джерела.

— Де я?.. — видихнула вона, ковтаючи повітря, як після довгого сну.

Жінка мовчала. Її долоня ковзала по землі, ніби вона втішала саму планету. В очах Терріси було щось, що водночас заспокоювало й лякало — тиша, в якій відчувалася сила створення.

— Де я?.. — повторила Амелія, тепер голосом слабшим, але впертим.

Терріса дивилась на неї не як на людину, а як на щось тендітне, щойно створене. Її погляд був глибокий, терпкий — як запах вологого ґрунту після бурі.

— Там, де сходяться шляхи, — тихо промовила вона. — Між життям і тим, що приходить після.

Вітер торкнувся щоки, і пам’ять розсипалася спалахами: звук гальм, удар, крики і тиша.

— Я… померла?.. — прошепотіла вона, не впізнаючи свого голосу.

Терріса похитала головою.

— Ще ні. Але стоїш на межі. Це місце між світами. Тут не існує часу і простору, лише тонка нитка, що тримає тебе на тій стороні. 

Амелія мовчала. Лише дивилася, як із пальців хранительки сповзає тонкий пил — блискучий, мов зірковий попіл, — і тане у повітрі, залишаючи за собою мерехтливий слід.

— Ти мала пройти крізь біль, — продовжила Терріса. Її голос лунав глибоко, наче з нутра землі. — Бо твоя доля — лінія зламів. Катастрофа була вписана у твоє життя ще до того, як ти зробила перший подих. Я могла її тільки скорегувати.

Вона нахилилася, і її очі спалахнули м’яким бурштиновим світлом, у якому миготіли відблиски світанку й попелу.

— Пам’ятаєш аварію на фунікулері? — голос Терріси став тихішим, але в ньому бринів гул, ніби земля говорила зсередини. — Ти мала там бути. Ти мала вижити того дня. І вижила б. Але — зламана, спустошена, прикута до тіла, що стало б кліткою.
Твоя воля — твоя найсвітліша частина — згасала б повільно, день за днем. Ти б жила… але не собою.

Амелія затамувала подих. У грудях щось стислося, наче старий шрам, що раптом ожив. Холод пробіг шкірою, а серце болісно вдарилося об ребра.

— Тоді чому я тут?.. — її голос прозвучав глухо, майже без повітря.

Терріса підняла погляд угору, де не було ні неба, ні зір — лише безмежне мерехтливе світло, схоже на подих самого життя.

— Бо був той, хто не зміг змиритися з твоїм згасанням та долею, — мовила вона. — Він прийшов і уклав договір, — продовжила Терріса.

— Хто? Договір?.. З ким?... — слова вихопилися з її вуст уривчасто, майже з відчаєм.

Терріса перевела на неї погляд. У ньому світилися спокій і печаль, старіша за час.

— Зі мною, — сказала вона. — Він віддав щось своє, щоб змінити твою стежку. Щоб ти не загубила себе у тілі, яке не слухається, і у світі, де тебе би знищили.

— Хто?...

Терріса мовчала довше, ніж треба. Навіть повітря навколо застигло, ніби й сам світ чекав на її відповідь.
І тоді — тихо, але невідворотно:

— Той, кого ти врятувала, коли сама потребувала порятунку.

Тиша стала густою, майже відчутною. Амелія дивилася на Террісу, не в змозі вимовити жодного слова. Її серце билося швидше, та всередині оселилося дивне тепло — щось схоже на очікування, змішане зі страхом.

Терріса повільно підвелася. Рух її був плавним, немов хвиля — без зусиль, без поспіху. Коли вона ступила вперед, трава під ногами легенько засвітилася, а повітря наповнилося запахом вологи й глибинного спокою. Вона наблизилася до Амелії й опустилася навпроти, так, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.

— Його душа несла на собі тягар століть, темний, важкий слід, — мовила Терріса тихо, її голос бринів, мов далека струна, — бачила зраду, самотність, розпад і біль. Кожен його вибір, навіть той, що здавався світлом, лише глибше занурював у темряву. На ньому було клеймо — старе, потужне, і мені незбагненне. Темне і важке.