Глава 3: «Між краплями»

Коридор готелю потопав у тиші. Свіжий аромат прального порошку змішувався з ледь відчутним запахом лимону від миючих засобів — знайомі буденні ноти, що заспокоювали й утримували думки в межах порядку.
Світло настінних бра падало м’яко, розчиняючись у блиску світлої плитки та полірованих поверхонь. Усе довкола здавалося надто правильним, надто спокійним — наче сам готель охороняв цей порядок, не пускаючи світу зовні проникнути всередину.

— Амеліє, ти закінчила? — голос жінки несподівано розрізав тишу.

— Так, закінчила, — відповіла тихо дівчина, стягуючи з рук промоклі рукавички.

— Я тебе відвезу. На сьогодні все.

— Дякую, пані Елізо.

Жінка чекала, поки дівчина занесе все приладдя до складової й заповнить графік прибраних кімнат. Сірі очі спокійно стежили за нею. На обличчі, між ледь помітними зморшками, жила людина, що знала: іноді достатньо просто не підвищувати голос, щоб достукатися до людей.

Поруч із нею Амелія завжди відчувала дивну впевненість — ніби цей спокій можна було позичити бодай на хвилину. Можливо, саме тому вже сім років Еліза займала посаду адміністраторки й залишалася правою рукою директора.

Коли вони ішли, їхні кроки луною розходилися коридором, а повітря пахло свіжістю та лимоном. Еліза тримала в руках планшет і ключі від службових кімнат, жартуючи і розповідаючи історію про клієнта, який переплутав свій чемодан із чужим. Її сміх лунав легко, як дзвін маленьких дзвіночків. Амелія ловила лише окремі слова, а думки блукали між пилом роботи, запахом лимону та листівками в рюкзаку — міркувала, куди їх розвісити, як організувати, щоб кожна знайшла своє місце.
— Чула, — тихо промовила Еліза. — Власник запросив архітектора з Британії, планує реконструкцію готелю.

Амелія відчула холодок за плечима. Ніби сама думка про «зміни» торкнулася її шкіри.

— Серйозно? — злегка здивувалася, зупинившись біля вікна. Надворі дрібно моросив дощ, і ліхтарі світили крізь нього, мов крізь вуаль.

— Правда. Після трагедії на фунікулері туристів стало менше, — гірко додала Еліза. — Людям потрібен час. Занадто багато болю залишилося між камінням. Каже, хоче повністю оновити будівлю. Реконструкція, редизайн — усе з нуля: басейн, спа-процедури… Все, щоб повернути туристів і дати їм змогу знову полюбити гори та ліси. Готель має стати сучасним, зі смаком.

Амелія мовчала. «Зміни» звучали одночасно як шанс і як загроза. Готель оживе… а де буде її місце? Чи знайдеться місце людині, що ледь тримається на поверхні?

Минув місяць після катастрофи, а місто все ще нагадувало поранене тіло, що намагається загоїтись. Вона читала про тих, хто вижив: чоловік, який залишився інвалідом, казав, що це його «другий шанс». Про маленьку дівчинку — нічого. Лише плітки в мережі, що батько забрав її після похорону й поїхав, була навідь інформація, що він втратив там не тільки кохану, але і батьків.

Вони спустилися на паркінг, і холодне повітря обвило їх, немов вологий, ледяний плащ. Асфальт блищав у світлі ліхтарів, немов живий — дзеркальний і глибокий. Калюжі тремтіли від дощу, розмиваючи кола світла, ніби хтось невидимий малював їх заново.  Амелія вдихнула запах — бензину, свіжої гуми, дощу, що змішався з пилом і металом.

Еліза натиснула на брелок, і чорний седан мигнув фарами, як дихання — коротке, стримане, спокійне.

— Сідай, — сказала вона, відкриваючи дверцята. — Підкину тебе до центра. Ти ж не додому? 

— Дякую.  В центр, саме те, — відповіла Амелія, сідаючи всередину. Холод шкіряного сидіння пройшов крізь одяг, краплі стукали по даху — рівно, невпинно, наче відміряли час до тиші. — Маю зробити кілька справ, потім — додому.

Її «справи» були скромними й тихими: перевірка годівничок, годування тварин, купівля продуктів. А тепер до них додався ще один — пошук свого кота. Він зник того ж дня, що сталась трагедія на фунікулері,  і за місяць так і не повернувся. Амелія щоранку клеїла оголошення та відчувала, як кожна маленька деталь її життя безжально змінюється.

Еліза завела двигун. Колеса розсікли тонку плівку води, і авто плавно рушило з місця. Фари ковзали дорогою, відбиваючись у калюжах  — ніби вони їхали крізь сон, де межа між теплом і холодом, між минулим і теперішнім, зникала в темряві.

— Як почуваєшся? — запитала Еліза, не відриваючи погляду від дороги. Її голос звучав спокійно, майже шепотом, під ритм дощу, що м’яко торкався даху.

— Нормально, — злегка збрехала Амелія, опустивши очі на долоні. — Трохи втомилась.

Еліза кивнула, плавно повертаючи кермо. Вулиці лежали порожні й блискучі, лише зрідка мимо проїджали машини, розбризкуючи хвилі води. Дощ вщухав, залишаючи після себе чисте повітря й дзеркальний блиск асфальту. У світлі ліхтарів мокра бруківка виглядала, мов жива — дихала, рухалась, ковтала відблиски фар. Амелія дивилася на це й думала про Арчі.

— Сьогодні підеш клеїти оголошення? — тихо спитала Еліза, ніби боялася порушити крихку рівновагу в салоні.

— Так… — відповіла Амелія, торкаючись рюкзака, що лежав на колінах. — Пройдуся до парку й далі.

Еліза зітхнула.
— Місяць минув, Амеліє… — її голос був лагідним, але слова — гострими, як лід на шкірі. — Може, треба…

— Не треба, — перебила дівчина. Голос зірвався, тихо, проте відчутно. Вона вдихнула різко, щоб не дозволити сльозам прорватись. — Я хочу вірити, що він просто загубився. Перелякався. 

Тиша заповнила простір між ними. Лише дощ, який тепер падав рідше, відстукував м’який ритм по даху — ніби світ, попри все, дихав спокійно. Амелія притулилася до скла, вдихаючи запах мокрого міста, що пахнув бензином, кавою й ранковою самотністю.

Еліза кинула короткий погляд у дзеркало. В її очах промайнула суміш жалю й тепла. Потім вона ледь усміхнулася — швидко, майже непомітно — і голос її став легшим, жартівливим:

— То Джані тебе запросив нарешті? Чула, як дівчата на кухні гуділи про це.

Амелія ледь усміхнулась, але усмішка згасла, щойно вона відчула, як за нею підступає звична втома.