Глава 2: «Після грому — тиша»

Вона прокинулась пізно — пізніше, ніж зазвичай. Не від сну, а від забуття. Очі відкрились, але тіло ще не слухалося. Лежала, немов напіврозбита лялька, яку кинули на вогкий матрац. Морозило від залишків холодної ночі. Шкіра була липкою, одяг — важкий, вологий, з неприємним запахом вчорашнього грому.

Заснути у вологому одязі виявилось помилкою, але вчора навіть рухатись було важко — наче кожен м’яз важив тонни.

Рука мимоволі торкнулась пасма, що прилипло до чола. Світло-русявий чубчик злипся в прядки, і це дивне відчуття — в'язке, клейке — змусило її нарешті повністю прийти до тями. Сірі з відтінком голубого очі відбивали не лише втому, а й порожнечу, яка ширилась десь глибоко всередині. Дівчина розуміла, в неї температура.

Кави не хотілось — ні сніданку, ні слів. Лише тиша. І щоб ніхто не торкався.
Ні подихом, ні дотиком, ні думкою. 

Нікуди не йти.

Вона лежала, не кліпаючи, слухаючи, як десь у трубах рипить старий бойлер. Холод повільно проникав у тіло, як вода, що просочується крізь дірявий дах. І з кожною хвилиною здавалось — її стає більше.

Зрештою встала — повільно, як після довгого сну. Тіло нило. Кожен рух — мов крізь густу воду. Ноги ватні, плече тягне.
Випила таблетку від головного болю. Ще одну — жарознижувальну.
Щоб триматись. Хоч якось.

Налила воду в чашку, і цей простий ритуал здався єдиною ниткою, що тримала її в реальності. Обідраний край кухля різонув пальці, наче нагадуючи: ти тут. Ти жива.

Тиша панувала — і навколо, і всередині.

А за вікном — сонце. Безжальне. Безтурботне. Безсоромне. Розливалося по місту, ніби нічого не сталося. Наче не було вчорашнього грому. Блискавки. Крику. Наче метал не летів із неба, не рвав тіло, не ламав долі.

Амелія зібралася мовчки.  Прийняла душ. Перевдяглась. Як завжди. Натягла плащ — липкий, ще трохи вологий. Зашнурувала взуття — пальці мляво рухались, мотузки не слухались. І вийшла.

Місто — жило. Люди — говорять, сміються. Кавові автомати гудять. Автобуси хекають дизелем. Все триває. Але не для всіх.

Шлях пролягав повз вокзал — той самий, за два квартали.  
Вона часто користувалася фунікулером: пів години, замість години на автобусі, і ще десять хвилин пішки до квартири. Це було зручно.

Від самої думки про фунікулер, дівчина здригнулася — щось стиснулося внизу живота.

Вона знала — мусить пройти там. Побачити. Але не змогла. Не зараз. Запізнювалася. Ще не час.
Пройшла повз. Лише помітила табличку: «Зона інциденту». І квіти — які уже хтось поклав.

*****

Готель зустрів її гулом пральні та запахом хлорки. Хтось виносив візок із рушниками. Двері ліфта клацнули. Хтось сміявся в технічній.

Життя — тривало.

— За пів години така буря зірвалась, — озвався хтось. — А ще ж о третій сонце було… жах...

— Я чула, вони там застрягли, — покоївка з іншого поверху, ахнула. — Уявляєте: висіти в повітрі й чекати падіння...

— Амеліє? — хтось покликав. Вона підняла голову.

— Ти ж часто ним їздила? У тебе ж машини немає… чи автобус?

— Так, — сказала вона тихо. — Я запізнилась. Не встигла на нього.

Кілька секунд тиші.

— То в тебе, мабуть, сильний ангел-охоронець… Скажи після такого, що...

Несподівано рипнули двері. У коридор вийшов начальник — роздратований, зморений, із сірим обличчям і темними колами під очима. У руках — звіти, які стискав так, ніби тримав себе.

— Якщо я ще хоч раз почую про цю чортову трагедію — премія злетить у всіх. Не театр тут, ясно? Робота є робота. Хочете пліткува — вдома стіни є. А тут — працювати!

Його голос був, як стерта ганчірка. Сухий. Придушений. Мов сам не вірив у сказане, але мусив це сказати. Щоб не зламатися.

Тиша зависла. Хтось опустив очі. Хтось проковтнув слова.

Працівники розійшлись по поверхах. Пригнічені не суворістю, а тим, як швидко їхні слова визнали недоречними.

Амелія залишилась. Сама. Вузький коридор здавався ще тіснішим. Вона увійшла в комірчину, сіла між швабрами та рулонами паперу. Там завжди було трохи вогко, пахло порошком і пластиком. Але тут не вимагали посмішок.

Вона притислась спиною до стіни, торкнулась пальцями холодного бетону за спиною — шерехатого, мокрого. Опустила голову. Не ридала. В грудях тисло щось важке — кам’яне й глухе. Не плакалось. Лиш дихалось глухо.

Ніхто не шукав її. Ніхто не помічав. У готелі так було завжди: твоя робота — чистота, а не думки. Сльози — це розкіш.

Хтось гримнув дверима нагорі. У трубі загуркотів бойлер. Все жило своїм життям, як ніби нічого не сталось.

А вона сиділа — і вперше за довгий час боялась вийти з темряви. Бо світло — не завжди означає порятунок.

І ще — бо не знала, як дивитись у вічі тим, хто живе далі. Коли ті, хто мав би — не дожили.

Її роздирав не страх, не шок. Її стискала дивна, глибока тиша після «я вціліла».

Вона запізнилась. Не сіла. Не поїхала. І тому — жива.

А вони — ні. Просто не встигли. Просто… не повезло?

Її не витяг ангел. Не випадок.

Лише звичка не відмовляти. Слабкість. Втома. Холод.

Щось банальне. Не героїчне.

Тому вона — не на фото. Не у списку. Її життя — триває.

І саме це було нестерпним.

Бо ті, кого не стало — мали історії. Мали когось. Хтось за ними плаче.

А вона?..

Якби загинула — ніхто б не написав навіть кількох слів.

Ніхто не знав би, ким вона була. Бо вона — тінь.

І тепер її життя продовжилось. Без опори. Без причини.

Наче їй дали ще одну сторінку — а вона не знає, що з нею робити.

Її життя було невидимим. І саме тому її виживання — боліло більше.

Бо вона залишилась у світі, який ніколи її по-справжньому не чекав.

*****

Після роботи Амелія не одразу повернулася додому. Спершу просто йшла — куди йшли ноги. Місто здавалось однаково байдужим усюди. Десь пахло випічкою, десь різко вдаряв в ніс запах бензину. Натовпи зливалися в одне — ніби все життя довкола її не стосувалося.