Глава 1: «Мить перед бурею»

Це було раніше.
Ще до того, як усе змінилось.
До бурі.
До зникнення.
До чужого неба над головою.
Тоді місто ще дихало звично.
Тоді вона просто поверталась додому.
Не знаючи, що цей день тримає в собі тінь,
що впаде на все її життя.
Іноді досить кількох хвилин.
Однієї випадковості.
Непромовленого «ні».
Затримки.
Щоби не загинути.
Щоби загубитись.
____________
Кажуть, між життям і смертю — лише мить. Лише подих. Лише тонка лінія.
Її майже не видно. Але іноді — стоїш просто на ній. І відчуваєш, як вона ріжеться в шкіру. 
____________
Коли дівчина вийшла з автобуса, місто вже дихало тривогою. Повітря стало густим, мов перед бурею — важким, липким, непевним. Сонце ще не сховалось за горизонт, але тіні подовшали, втратили форму, розплились по вулицях, мов звірі, що вийшли на полювання. Здавалося, саме місто стискалося від напруги, чекаючи на щось — на перший крик, на удар, на біль.
Вітер був неспокійний. Він смикав поли її плаща, нашіптуючи щось тривожне — не про дощ, не про холод. Його шепіт мав інший зміст. Про небезпеку. Про втрату. Про те, що ось-ось має статися.

Вона йшла швидко, але кожен її крок лунав дивно глухо — ніби під ногами не було землі, а тонка натягнута нитка, якою можна було лише пройти один раз. Світ здавався крихким, прозорим, мов скло, що от-от трісне. Лише згодом вона зрозуміє, наскільки близько стояла від межі.  Та поки вона, ще не знала цього. Тоді просто злилася — на себе, бо знову не змогла сказати «ні». На начальника — бо, як завжди, усе в останню мить. На світ — бо все йшло не так, як вона планувала. Ще хвилину тому сонце торкалось дахів, а тепер — лиш сірість і холод. Небо здригалося, мов у спазмах, і здавалось, що воно стікає на землю.

*****

Гроза вдарила раптово — не дощем, а пострілом. Спалах. Грім. Ще один. Іще.
Блискавки розривали небо, мов жили, що не витримали напруги. Дощ упав різко, бив по обличчю, немов голками. Люди метушились — тікали, закривали голови руками, губили парасолі. Вони здавалися спотвореними, мокрими тінями, без імен і напрямку.
Хтось біг. Хтось молився.
А хтось… завис високо в небі. 

Та сама лінія фунікулера, якою дівчина мала спускатися.
Кабіна, що колись здавалася непохитною — міцною, надійною, готовою протистояти всьому, — тепер висіла над схилом, де ліс тягнувся хвилями, мов темно-зелений океан. Вона повільно гойдалась на вітрі — тендітна, як іграшка на нитці, нереальна й жива, ніби ось-ось розчиниться в повітрі.

Усередині — туристи, матері, діти, ті, хто не встиг сказати «люблю».

Небо важчало з кожною хвилиною. Десь далеко гуркотіло, ближче — шелестів вітер, що приніс запах грози.
Блискавка вдарила в опору — короткий спалах, сухий тріск. Метал здригнувся, і небо розірвалося білим болем. Кабіна хитнулася — спершу ледь, потім різкіше, як човен у штормі.

Голос диспетчера задрижав у гучномовці — сухий, але спробував бути спокійним:

— «Не панікуйте. Ми зупинили рух. Техніки вже працюють…»
Шипіння. Потім — тиша. І знову, вже з надривом:
— «Все буде добре…»
Зв’язок урвався.

Кабіна здригнулася ще раз — і завмерла.
Високо над землею, між громом і блискавками, вона гойдалась на вітрі — самотня, беззахисна, мов крапля, що ось-ось зірветься з неба. Люди всередині мовчали. Хтось стискав дитячу руку, хтось шепотів молитву, хтось просто дивився у скло, де відбивалося його бліде обличчя.

Минала хвилина. Десята. Тридцята.
Вітер завивав, гнув троси, і ця напруга ставала майже відчутною — як звук, що тисне на груди. Потім — короткий писк, тріск, і звук, схожий на те, як рветься тканина неба.

І — тиша.
Не звичайна, а та, що стоїть між життям і смертю. У ній чутно лише серце — не удар, а відлуння.

А тоді — тріскотіння. Різке, коротке.
Як вирок.
Трос не витримав.

Світ завмер — і впав.
Кабіна рвонула вниз. Повітря стислося, час розтягнувся. Кожен подих став нескінченним. Хтось кричав, хтось шукав руки, хтось молився беззвучно, бо голос залишився десь угорі.
Скрегіт, удар, звук, що не має назви — лише розрив, темрява і безмежна вага падіння.

…А потім — ніщо.
Жодного крику. Жодного руху.
Лише порожнеча, в якій навіть вітер не наважувався дихати.
 

*****

А дівчина йшла. Вперто. Не знаючи, про трагедію, що вже настала. Сумка спадала з плеча, волосся прилипло до обличчя. Русе — те саме, що колись сама заплітала в косу, бо не було кому. Тепер воно спадало пасмами, розсипалось, як і вона сама — по краях, по невидимих тріщинах.

Середнього зросту, з втомленою поставою, вона виглядала так, ніби несе на собі більше, ніж може витримати. Сіро-голубі очі — холодні, глибокі, з втомою, яку вже не приховати.

Вітрини ловили її віддзеркалення — і вона відводила погляд.
У тому відображенні було щось болюче. Десять зайвих кілограмів, які вона носила, як каміння на плечах. Не сором — нагадування. Постійне нагадування, що вона все відкладає себе «на потім».

Вона колись інакше дивилась на своє відображення. Не з пошуком дефектів, а з тихим «може, все ще вийде».
А потім почалося це «потім».

Кожен ранок — поспіх, кожна ніч — боротьба з думками.
Робота, що висмоктує сили, рахунки, що множаться швидше, ніж дні. Люди, які обіцяють подзвонити — і мовчать.
Її надії стискались, як тканина після дощу — менші, важчі, холодніші.
Так день за днем вона втрачала колір. Не різко, не трагічно — просто тьмяніла, як фотографія на сонці.

*****

Коли вона зайшла до квартири, двері тихо клацнули за спиною — надто гучно для цього мовчазного простору.
Повітря стояло вологе, густе, немов час тут зупинився й не наважувався рушити далі.
Тиша пахла втратою.

Не було кота. Її маленького сірого демона з жовтими очима, який завжди зустрічав її біля дверей, повільно підходив, муркотів, терся об ноги, крутився під ногами і на якийсь час робив квартиру живою. Її живою.