Пролог.

Після бурі.
Після зламу.
Після молитви, що була почута.

Прокинулося те, що мало спати вічно.

____________

Кажуть, існують світи, де магія пульсує в жилах, як кров. Є інші — де думка сама здатна створювати гори, кликати вітри, народжувати море.
А є — Земля.
Світ без каналів, без вогню, без формул. Ніби його позбавили голосу.
Та серце цього світу б’ється голосніше, ніж усі закляття. Його стукіт — найчистіша магія, яку тільки можна почути.

_____________

Сад виник у точці, де не існує простору. Де сходяться нитки світів, де сама порожнеча пам’ятає, як колись було світло. Тут сяйво не спадало з неба — воно народжувалося зсередини. Наче Всесвіт дихав спогадами. 

Повітря було густе, насичене вологим подихом часу. У ньому стояв запах після дощу, змішаний із пилом віків, зі смолою давніх дерев і крихтою молитви, що колись згоріла у вогні. 

Дерева тут не росли — вони тремтіли, ніби виткані з кришталю й тіні. Їхнє листя не шелестіло, а шепотіло — старими іменами, яких уже ніхто не вимовляє. 

У самому серці саду стояла Зала Дев’яти. Не двері, не брама, а думка, що стала місцем. Її світло пульсувало, як чорне озеро зірок, і в кожній хвилі вібрувала тиша. У центрі — платформа, сплетена з коріння, рун і світла, настільки давнього, що воно вже не мало кольору. 

Саме тут один за одним постали вони — Хранителі. Дев’ять постатей, народжених із рівноваги. Дев’ять голосів, що тримають баланс між усіма світами.
Не створені. Не випадкові. Обрані. 

Їхня поява відчувалася не зором, а серцем — як гул перед бурею, що змушує повітря тремтіти. Кожен із них — частина вищого механізму, древнішого за перший світ. За кожним із них, стояв не просто світ — а принцип. Основоположна сила, на якій тримається багато.

Вони не приходили. Вони траплялись. Їх присутність — як гул у вухах перед бурею.

Енал’дріан — Хранитель Вічності і Володар Спіралей Часу. Один із трьох найдавніших. Чоловік у віці, з глибокими очима, що нагадують спіралі галактик. Його шкіра — мов старий камінь, тріщини якого мерехтіли слідами тисячоліть. Його дім — Хронаріум, де час тече в спіралях, і кожна мить — вічна.

Ваела з Ефіру — Голос Вітрів і Співачка Забутих Храмів. Її тіло — прозорий серпанок, а голос — луна, що здатна розтопити камінь. У світі, звідки вона прийшла, звук має форму, а мовчання — тінь.

Сейлран — Господар Пам’яті, Воїн Тіней і Слів. Його обличчя — мінлива маска з рядків і темряви. Його світ — Тіньослов, архів живих спогадів.

Тальдріс — Вогонь Помсти і Володарка Полум’я та Крові. Її коси — вогонь, її погляд — кара. Вона з Серця Багряного Кольору — світу, що дихає війною.

Оріель — Страж Порядку і Срібна Варта Емоцій. Її серце скуто ланцюгами світла, і кожен її подих формує кристали холодного розуму.

Сіяра — Хранителька Розломів. Її голос — гострий, як лезо криги. Її слова — попередження. Вона з Глибоких Країв — світу, що балансує над прірвою.

Іш-Ран — Зоряний Провидць. Сліпий, але бачить структуру Всесвіту, читаючи зорі на дотик. Його дім — Карта Зоряних Кісток.
 

Немеа — Хранителька Вічних Шляхів. Третя з трьох найдавніших. Кожен її крок — це нитка долі, що тягнеться крізь час і повертає світам пам’ять. Вона з Павутини Ниток, де долі переплітаються у вічному русі.

Остріон — Хранитель Простору. Його тіло — постійно пульсуюча структура, як сама матерія. Його дім — Порожня Матерія, джерело самого простору.

І ось — з’явилась Вона.

Хранителька Землі, Терріса — молода, світлокоса дівчина у сукні, що ніби складалася з земного туману й пилу, що світився сріблом. Її очі — кольору родючої глини з тріщинами болю, але вона не боялася. Хоч і нова. Хоч і стояла перед тими, хто міг стерти її ім’я з реальності.

— Мою душу вирвали, — її голос тремтів не від слабкості, а від глибини. — Без дозволу. Без циклу. Вона мала жити.

Хвиля тривоги пройшла крізь залу, мов порив невидимого вітру, і навіть світло на платформі здригнулося.

Тальдріс, Хранителька Вогню, нахилила голову, і в її погляді запалав жар, мов у відгомоні минулих війн:

— Світ, яким ти керуєш, не призначений для втручання, Сестро. Він нижчого порядку. Там жодна душа не має імені в Ефірі.

Сяйво коріння й рун тремтіло, відповідаючи на її слова. Сейлран змінив маску: тепер на ній спалахнула тінь і холод рядків, що мовчали століттями.

— Якщо її протягнули через Межу —промовив він рівно,  — ймовірність розпаду понад дев’яносто відсотків. Звичні душі вмирають на порозі. Її — не адаптовано. Її тіло — не перенесено. Її свідомість — не стабілізована.

Сіяра стиснула перстень на пальці. Холодні кристали світла розсипалися по платформі, немов крихти замерзлих зірок, і від їхнього мерехтіння повітря здавалось пронизаним крижаною енергією. Кожен її рух був точним, без жодної слабкості; у її очах блищав тихий вогонь рішучості, а спокій її голосу звучав важче будь-якого металу.

— У моєму світі аномальні душі знищуються, — сказала вона. — Інакше вони розривають рівновагу. Лише одна така — і мій континент міг би впасти в прірву.

Іш-Ран нахилився вперед, плечі його були напружені, а очі світились у темряві, мов відлуння далеких зірок. Його голос розкотився серед порожнечі платформи, і кожне слово звучало так, наче відлуння пробиває саму тканину простору:

— Земля… мертве поле. Без каналів, без магії. Що могло в ній бути настільки важливого?

Остріон, Хранитель Простору, стояв осторонь, і тіло його здавалося частиною самої матерії, що тремтіла і стискалася під вагою думки. Кожен його подих нагадував повільне відлуння космосу, а погляд — холодний і непроникний, як чорна безодня.