Глава 2

На годиннику була вже восьма вечора,але ніякої звістки про місцезнаходження моєї тітки не було. Чи дзвонити нам у поліцію? Звісно,це, мабуть,перше ,що прийде у голову будь-кому,але ми сподівалися,що вона от-от зайде. Але дива не сталося. Біля дев'ятої вечора ми вирішили піти у відділок поліції,та заявити про зникнення людини. Вже одягаючись я отримала повідомлення від незнайомого номера, в якому було лише одне слово: Тікай. Це дивно,бо це був новий номер, його ніхто не знав,окрім батьків та моєї подруги, хоча, можливо людина помилилася,таке буває,коли випадково тиснеш не ту кнопку. Але чому саме «тікай»..? Поклавши телефон у кишеню, та вийшовши із квартири ми закрили двері,та пішли. Спускаючись по сходах,я чомусь згадала шурхіт,який не так давно змусив мене надумати усілякі жахи. Я непомітно для себе подивилась у ту сторону. Проте зараз було тихо. Навіть надто тихо.. Відкривши двері, у обличчя так приємно ніби вдарило теплим повітрям. Ще було не дуже темно,деякі діти з батьками верталися додому,хтось ще сидів біля під'їзду,або на дитячому майданчику, а хтось просто йшов,мабуть,з роботи. Місто жило ,наш двір теж,проте щось було не так,ніби якась важлива частина перестала жити. 

Пройшовши через увесь двір ми опинилися на дорозі,перейшовши яку буде одразу потрібний нам відділок, неочікувано багато цього вечора було машин,поки ми чекали зеленого кольору світлофора, проїхала швидка допомога, і мені здалося на малу долю секунди,що там була моя тітка. Хоч би вона була жива, казала я собі. Ось світлофор показав зелений,машини слухняно зупинилися і ми пішли. Чи страшно мені? Звісно. Проте за що саме страшно, я не знаю. Чи можна стверджувати,що з нею трапилося щось погане, якщо вона могла просто затриматися у якоїсь подруги. Але дуже дивно,що в неї був вимкнений телефон,з яким вона ходила всюди, бо потрібно було по роботі. Біля відділку було декілька чоловіків та жінка у формі,які кивнули головою, привітаючись. Ми зайшли через скляні двері,які сповістили характерним брязканням дзвіночку зверху робітників.

Пройшовши через деякі маніпуляції, з поясненням чого ми прийшли сюди,кого саме шукаємо,та причину,по якій ми хвилюємося, поліцейський подивився на нас, думаючи над відповіддю,та сказав: 

- Я розумію ваше хвилювання, я передам всю інформацію вище, будь ласка, не хвилюйтеся,ми зробимо усе можливе. Ви повинні розуміти,що пройшло мало часу,аби стверджувати,що людина дійсно пропала,а не сидить десь у подруги та п'є чай, забувши зарядити телефон. Але я розумію, що може статися будь що. Давайте так, я зараз зроблю все,що є у моїх силах - я піду дізнатися список людей,які потрапили сьогодні у лікарню, або у морг ,і принесу його вам. А поки можете почекати у тій кімнаті - закінчив він,та показав рукою на кімнату з такими ж скляними дверима,де було видно диван та кулер із водою. Потім він встав та пішов у якусь кімнату,з такими ж дверима. 

Ми переглянулись та вирішили все ж зачекати, наше хвилювання не допоможе пошукам,ми це розуміли. Пройшовши у кімнату, ми з батьком сіли на диван,а мама захотіла попити кави, або як ми знали,побути на самоті,тому сказала,що повернеться скоро.