Розділ 31 Сітка для падаючих зірок Частина 1

Об’єднаний флот тепер нагадував мовчазного хижака, розподіленого по восьми світах. Кораблі патрулювали простір, немов голки, що зшивають розрізнені клапті реальності. Від земних суден Першого світу вони ховалися під маскувальними полями — Дін не хотів нагнітати ситуацію і лякати тих, хто ще вірив у мирне небо. В інших же світах його крейсери почувалися господарями.

У Другому світі, на безжиттєвому, вкритому сірим пилом Місяці, Дін розгорнув логістичний вузол. Сюди, у кратери, перетворені на герметичні ангари, стікалися всі артерії постачання. Третій, спостерігаючи за картами переходів, лише усміхався:

— Діне, ти будуєш власну імперію. Дивись, корона — важка річ, шию натренував?

Дін тільки відмахувався, хоча в глибині душі розумів: тисячі очей, що нишпорять зараз світами, підкоряються його волі. Але противник зачаївся. Після розгрому на Урані Бездушні немов розчинилися в ефірі, і ця тиша тиснула на вуха сильніше за будь-який гуркіт.

Дін і Лоя прогулювалися своїм улюбленим пляжем. Пісок був теплим, а прибій — лінивим.

— Як би мені хотілося зазирнути у твій світ, Лоє, — задумливо промовив Дін, дивлячись на горизонт.

— Можна спробувати, — вона сумно усміхнулася, — але ж ти пам’ятаєш правило… Сорок дев’ять хвилин.

— Пам’ятаю, — зітхнув він. — Але я починаю по-справжньому хвилюватися. Іцамна не з тих, хто вміє програвати красиво. Він напевно готує якусь отруту.

Наче у відповідь на його слова, небо над океаном розкололося. Яскравий, болісно-білий спалах на мить засліпив їх, а за секунду велетенський стовп світла вдарив у дзеркальну гладь води за пару миль від берега. Океан завилив. Вода миттєво перетворилася на пару, і колосальна хвиля окропу, що несла в собі смерть, помчала до джунглів.

— Біжімо! — Дін смикнув Лою за руку.

Глайдер стояв за кілька метрів. Вони заскочили в кабіну, прозорий ковпак зачинився, і двигуни заревіли, відриваючи машину від землі. Але було пізно. Стіна води, змішана з піском та уламками рифів, накрила їх, як долоня велетня. Глайдер шпурляло, як тріску в пральній машині, пролунав моторошний скрегіт — скло кабіни лопнуло, зустрівшись із прибережним валуном.

Лоя розплющила очі першою. Світ стояв похилившись. Дико боліла голова, тепла кров заливала ліве око. Дін сидів поруч, його голова безсило впала на груди, а з плеча стирчав зазубрений улам прозорого пластику. Живий метал на його шкірі пульсував тривожним, отруйно-червоним кольором.

Лоя з зусиллям вибралася назовні. Навколо панував апокаліпсис: джунглі були зметені, на брудному піску впереміш із водоростями билися викинуті морські тварини. Вона витягла Діна на берег, відчуваючи, як слабшають руки. Уламок сидів глибоко. «Не чіпай, — майнуло в голові, — якщо витягну, він зійде кров’ю до того, як метал зрозуміє, що робити».

Вона гарячково шукала комунікатор у розбитій кабіні. Мотлох. Пристрій перетворився на марний шматок пластику. Лоя у розпачі відкинула його і подивилася в небо. Там, серед хмар, що розривалися, виникла цятка. Вона росла, поки не перетворилася на «Розвідник». Корабель сів майже впритул, піднявши хмару солоного пилу.

Одинадцятий вискочив назовні ще до того, як трап торкнувся землі.

— Я знав, де шукати! Ви живі?! — в його електронному голосі була невластива дроїдам паніка.

— Живі… Дін знепритомнів. Що це було, Одинадцятий?

— Не знаю, пані Лоє. Якийсь промінь… Один із наших кораблів на орбіті стояв на шляху. Від нього навіть пилу не залишилося.

Дроїд обережно, майже ніжно, підхопив Діна, а потім повернувся за Лоєю.

— Дякую, Одинадцятий. Без тебе ми б тут і залишилися. Ти не попросиш два відсотки до жалування за порятунок командувача? — спробувала пожартувати вона крізь сльози.

— Я краще сам доплачу, аби ви були в порядку, — серйозно відповів дроїд, і в цей момент він найменше скидався на мародера.

За кілька хвилин крізь вікно переходу вони були в медвідсіку бази. Лої обробили рану на лобі, а Діна помістили в медкапсулу. Другий, що примчав першим, здивовано дивився на монітори.

— Дивно. Живий метал майже не реагує. Чому він не заліковує рану миттєво?

— Мабуть, загроза життю не критична, — тихо сказала Лоя, витираючи обличчя. — Метал економний. Він вмикається на повну лише тоді, коли відчуває подих смерті.

За кілька годин Дін опритомнів. Він вийшов із капсули, похитуючись, і одразу пригорнув до себе Лою.

— Люба, ти як?

— Усе затягується, — вона торкнулася лоба. — Ходімо. Усі чекають.

У залі нарад панувала тиша, яку можна було різати ножем. На величезному екрані крутився запис. Космос. Спалах. З вікна переходу вилітають п’ять винищувачів. Вони дивні, незграбні, а за кабіною пілота — масивний пристрій, схожий на футуристичну пухлину. Охорона зреагувала миттєво: три спалахи, три купи брухту. Але один із тих, хто вцілів, випустив промінь. Крейсер охорони просто випарувався. Винищувач-агресор тут же вибухнув сам — навантаження було позамежним. Останній ворог встиг прорватися і вистрілив по планеті. Той самий удар, який ледь не вбив Діна. І теж — самоліквідація.

— Це новий метод Іцамни псувати нам життя, — Дін спирався на стіл. Його голос був сухим і жорстким. — Я не знаю, чи це акт відчаю, чи нова стратегія, але якщо такі удари підуть по незахищених світах…

Він не договорив. Усі й так розуміли: це випалена земля.

— Лоє, усю розвідку на вуха. Одинадцятий, бери «Розвідник», Дев’ятого та Десятого на додачу. Зберіть усі уламки цих камікадзе. До останнього гвинтика. Уяви, що це найвеличніший мародерський похід у твоєму житті.

— Я чітко зрозумів, господарю Діне, — дроїд коротко кивнув.

Іцамна у своєму Тринадцятому світі перебував в екстазі. Він пританцьовував біля вікна.

— Командира до мене! Живо!

Голограма офіцера виникла за секунду. Той тремтів.

— Ну що, ідіоти, зрозуміли, як треба воювати?!

— Так, пане… Але ми не встигаємо готувати пілотів. Ці машини… вони вбивають тих, хто всередині.