Розділ 19: Тіні Пополеглих Богів

Уже майже пройшовши через зал із мерцями, Іцамна відчув давно забуте відчуття. Воно проймало до атомів усе тіло, змушуючи живий метал у кістках вібрувати огидним дисонансом. СТРАХ. Моторошний, липкий страх, що пахнув озоном і старою кров’ю.

Він різко обернувся. Повітря навпроти нього вкрилося ряботінням, простір пішов тріщинами, формуючи вікно переходу. З нього в зал безшумно ступила постать у такому ж темному плащі. Одна рука, що визирала з-під складок тканини, була біомеханічною — витончений матовий титан із яскравим сріблястим відливом. На обличчі незнайомця чітко проступали нитки живого металу, а очі… ці крижані очі снилися Іцамні щоночі відтоді, як світ розколовся навпіл.

— Ну, здрастуй, Іцамно, — промовив незнайомець тихо, і голос його прозвучав як шелест окалини, що розсипається.

Важко ковтнувши, Іцамна відповів:

— І тобі здоров’я… Кімі.

— Упізнав, змієня? — Кімі ледь помітно усміхнувся, і нитки металу на його вилицях спалахнули синім. — Снюся ночами?

— Сплю як немовля, — процедив Іцамна. — А ти, я дивлюся, все користуєшся моїм подарунком? — він указав на сріблясту руку.

— Звісно, користуюсь. З того самого моменту, як ти мене покалічив у надії стати єдиним.

Кімі повільно обвів поглядом зал, завалений скелетами.

— Подивися на себе. Ти оточив себе мерцями, бо живі більше не можуть тебе терпіти. Ти правиш цвинтарем, Іцамно.

— Я правлю Порядком! — Іцамна вчепився в краї свого плаща. — А ти завжди був слабким. Ти жалів біомасу, коли її треба було випалювати заради суті.

— Ну і чого тобі треба? Не боїшся повторення минулої зустрічі? — уїдливо кинув Іцамна, намагаючись приховати тремтіння.

— Ой, що ти, — махнув рукою Кімі. — Ти зараз немічний. У тебе тепер тільки такі помічники, — він із насмішкою вказав на скелети навколо. — Ти старий, марний шматок шлаку.

— Ах ти ж… Не зарікайся! Минулого разу я тебе взув і зараз розкатаю як маїсовий коржик!

Іцамна скинув руку, і на його долоні спалахнула крихітна кулька лютої плазми.

— Лови!

Снаряд стрімко рвонув до Кімі, пропалив його плащ і вибухнув за спиною, розсипаючи колючі іскри.

— Усе? — знуджено запитав Кімі. — Тепер я. Лови!

Він клацнув пальцем, і точка розпеченої плазми вдарила Іцамну прямо в груди, відкинувши його на кілька метрів. Кімі клацнув пальцями ще кілька разів, і плазмові іскри посипалися навколо лежачого супротивника вогняним дощем, притискаючи його до плит підлоги.

— Залиш дітей у спокої, — продовжував Кімі, підходячи ближче. — Твоїх облізлих «непереможних» кішок прибив нерозумний хлопчак і дівчисько, Жриця твого ж поганого культу. Ти програв їм, Іцамно.

— Вони помруть у будь-якому разі… — ледве чутно промовив Іцамна, давлячись кашлем.

— Ти дурень. Вони тебе на порох зітруть. У тебе немає Замикаючого Каменя, він у них. І я хочу об’єднати структури, як було раніше, за часів Балансу.

— Ти хочеш стати Богом! — верещав Іцамна, піднімаючись.

Він вихопив з-під плаща променевий пістолет і відкрив безладний вогонь. Кімі зникав і з’являвся за його спиною, як перешкода в коді. Один із променів усе ж зачепив плече Кімі — той скрикнув, але тут же виник збоку. В його руках блиснув серп на тонкому ланцюгу. Короткий помах — і яскраве лезо, точно блискавка, відрубало половину пістолета Іцамни. Другий помах — і жмут сивого волосся Іцамни полетів на підлогу.

— Сядь! — Кімі скинув зі стільця скелет і штовхнув сидіння супротивнику.

Іцамна важко опустився, його обличчя було багряним від безсилля. Кімі осідлав сусідній стілець, відкинувши чергового мерця.

— Востаннє кажу: залиш їх. Якщо ти знову влаштуєш різанину, як із Десятим світом, я стану на їхній бік. Тобі не допоможе весь твій хвалений флот.

Іцамна, важко дихаючи, раптово метнув прихований стилет. Лезо побіжно зачепило обличчя Кімі, потекла темна, схожа на ртуть кров.

— Ти ніяк не вгамуєшся! — серп вискочив із рукава і завмер за міліметр від горла Іцамни, залишивши глибоку рвану рану. — Про полеглих богів ніхто не згадає.

Кімі зник у мерехтливому вікні. Іцамна залишився сидіти на підлозі, затискаючи горло. Скелети навколо більше не сміялися йому в спину — вони проводжали його поглядом, яким проводжають скинутих ідолів.

Дібравшись до свого кабінету, Іцамна залпом осушив пляшку спиртного. Трохи прийшовши до тями, він телепортувався в Піраміду 12-го світу.

— На коліна, псюко! — закричав він Жрецю, що з’явився. — Збирай Бездушних! Мені потрібно десять команд. Кожному воїну — повне навчання.

Жрець здригнувся. Навчання «Бездушних» означало повне стирання особистості та завантаження бойових протоколів у порожній мозок. Живі машини для вбивства.

— Але пане… їхній розум нестабільний при такій швидкості…

— Плевать! Мені не потрібні люди, мені потрібне м’ясо! Розпечатуй навчальний центр і арсенали. Діставай «Чорні шипи» для техніки. Ще п’ять тисяч піхотинців. Більшість усе одно здохне, але ми влаштуємо їм маленьку війну!

Іцамна зайшовся в божевільному реготі й зник.

Кімі вийшов із вікна переходу в свої чертоги, скинувши пропалений плащ.

— А таки не заспокоїться, дурень, — промовив він, дивлячись у величезне вікно. За вікном розкинулася Темна структура — його дітище. Дев’ять світів під світлом темно-червоного сонця сяяли вечірнім, багряним блиском.

Кімі торкнувся порізу на щоці, який уже затягувався.

— Схоже, пограємо в маневри. А дітки й справді не простаки, не хотів би я мати їх за ворогів. Що ж… поспостерігаємо.