Розділ 10: Крижана могила

Збори були стрімкими. Все необхідне для експедиції було заготовлено заздалегідь завдяки педантичності Десятого. Дін був у піднесеному настрої, передчуваючи розв'язку пошуків, а от Лоя… Вона була якоюсь пригніченою. В її очах миготів затаєний страх, а Живий Метал на обличчі постійно змінював кольори від вугільно-чорного до тривожно-сірого, що свідчило про крайню нервову напругу.

— Люба, що з тобою? — Дін підійшов до неї і м’яко торкнувся руки. — Ми ж нарешті рухаємося до мети. — Тривожно, Діне. Не розумію, в чому річ... — голос Лої тремтів. — Не мені тривожно… йому, — вона вказала на мерехтливі цятки на своєму обличчі. — Він метається всередині. Щось не так. — Передчуття? Чи передбачення? — Ні, я не маю такої здатності. Але те, що він відчуває... я не можу усвідомити. Він намагається щось мені донести, але я не розумію. Однак це щось дуже недобре.

Дін серйозно подивився на неї, намагаючись передати свою підтримку. — Будемо обережні, прошу, прислухайся і до себе, і до мене. Він міцно обійняв її. Лоя відчула, наскільки Дін упевнений у своїх діях, і це трохи її заспокоїло.

Інтерлюдія 1

— Кажи, — коротко кинув чоловік, що сидів просто на вівтарі. Він був загорнутий у темний плащ, і лише холодний блиск очей видавав його присутність. Верховний жрець тремтів; йому було не просто страшно — він був у неописаному жаху. Прибулець розривав його розум зсередини. — Ну, чого застиг? — Чоловік картинно всівся на край базальтового жертовника, ліниво погойдуючи ногою. — Господарю... — тремтячим голосом вимовив жрець. — Усі ваші вказівки виконані, але Ягуари зникли. І зрадниця з цим проклятим прибульцем все ще живі. Ми відчуваємо, що вони дихають.

— Значить, Ягуари зникли? Цікаво. Два невбивні бовдури щезли. Два цінні симбіоти — гори вони у темряві — зникли. — Так, господарю. Останнє повідомлення було в мить, коли вони йшли на знищення цілей. Чоловік зіскочив з вівтаря і, підійшовши до Верховного жерця, гидливо витер руку об вбрання схиленої перед ним людини. — Ненавиджу цю вашу грязюку, прибиралися б частіше... Знову в кров замазався, — промовив він, ретельно витираючи пальці. — Вчора було жертвоприношення на славу… — Та-та-та, «на славу»… це я знаю, бачив, пам'ятаю. Потрібну справу робиш, служителю культу, — реготнув чоловік. — То що робити, що робити... Посилай нову партію котів на полювання.

Жрець здригнувся. Він знав, що чекає на Бездушних, яких відправляють на таке завдання, але суперечити не наважився. — Так, господарю, негайно. Чоловік оглянув храм і вівтар: — От як же у вас тут мерзенно, ну ніякого смаку і фантазії. Слухай мене: пошлеш не Бездушних. Потрібен сильніший каталізатор. — Що потрібно, господарю? — О несвяті небеса! — картинно змахнув руками чоловік. — Яка безпросвітна сірість. Ладно, давай залишимо це на хвилину. — Чоловік знову всівся на край вівтаря. — Як твоя сім'я? У тебе ж троє синів і молода дружина-красуня… яка там за рахунком за вісімсот років? — П'ята, господарю, — сказав жрець, боячись підняти погляд. — П’я-я-ята... — кривляючись, промовив чоловік. — А ти, хоч і трухлявий пень, а красунь любиш! — погрозив він жартома пальцем. — Ладно. Пошлеш своїх трьох синів.

Жрець здригнувся всім тілом. Чоловік презирливо глянув на нього: — Ладно, двох залиш, одного на розмноження. Але двоє... — Але господарю, вони ж… — Звісно, мій дрімучий друже, звісно! Загинуть. У муках. Але вони носії вищого блага, метал усередині них сильний. Він збільшить силу костюма, додасть йому розуму. Чоловік кількома стрімкими кроками підійшов до жерця і в сказі проорав йому просто в обличчя: — Дівчисько і цей ударений на всю голову мають ЗДОХНУТИ!!!

Жрець тремтів так, що, здавалося, зараз знепритомніє. Чоловік раптом ляснув його по спині: — Ну, я пішов. Не розчаровуй мене. — Він вибрався, картинно крекчучи, на вівтар. — І наведи тут лад. Фресками розфарбуй якимись, чи що... дивитися гидко. І він зник. Просто розчинився у повітрі. Верховний жрець упав на кам'яні плити. Він плакав.

Сатурн виростав у оглядових екранах «Розвідника» величною і лякаючою громадою. Це був не просто газовий гігант — це був бог, чиє обличчя було приховане за нескінченними шарами золотистого та палевого туману, закрученого у велетенські шторми розміром із цілі світи. Але головною його гордістю і прокляттям були Кільця. З відстані вони здавалися ідеальними світними німбами, нерухомими і гладкими. Але в міру наближення ілюзія розсипалася. Кільця виявилися хаотичним, ревучим океаном із льоду та каменю. Мільярди уламків — від крихітних піщинок до брил розміром із гірські хребти — неслися своїми орбітами у нескінченному вальсі зіткнень. Сонячне світло, заломлюючись у чистісінькому льоду, створювало сліпучі спалахи, які різали оптичні сенсори корабля.

Для пілотів це місце називали «крижаною могилою». Магнітне поле гіганта породжувало панські перешкоди, перетворюючи радіоефір на безперервний білий шум — той самий «голос безодні», від якого самотні навігатори з часом божеволіли. У тіні кілець панував абсолютний холод. Саме тут, у цьому крижаному хаосі, час завмирав. Тисячі уламків старих супутників, забутих зондів і скелетів кораблів Темних віків дрейфували тут десятиліттями, спіймані гравітаційною пасткою Сатурна. Десь серед цього сміття, прихований перешкодами і крижаною крихтою, чекав свого часу сорок третій корабель — позолочена гробниця, що зберігає ключі до тринадцятого світу.

Корабель обережно наближався до мети. — Побоїще тут було знатне, — тихо промовив Дін, — тому шукаємо уламки. Лоя не відривала погляду від екранів. Десятий сканував простір, уважно стежачи за сенсорами. Минуло досить багато часу, перш ніж він задоволено хмикнув: — Є невластиві полю елементи. Багато.

Дін і Лоя вдивлялися в екрани. — Ось, бачу! — скрикнула Лоя. — Я теж, — відгукнувся Дін, спрямовуючи «Розвідник» у потрібному напрямку. Їхнім очам постала трагічна картина. Космос був усіяний уламками кораблів на місці давно минулої трагедії. На їхній подив, деякі фрагменти корпусів все ще тьмяно мигтіли залишками енергетичних полів. — Треба ж, скільки років минуло, а енергія ще зберіглася. Дивно, — бурмотів Дін.