Розділ 7: Тіні Венери та «Старий розвідник»

Неподалік від Місяця, там, де сонячний вітер пестить мовчазні скелі, простір на мить згорнувся у тугий вузол. Спалах — і в чорноту космосу увірвалися два сріблясті кораблі. Їхні обриси нагадували краплі ртуті, що застигли в польоті. Минуло всього кілька секунд, і маскувальні поля поглинули світло: кораблі стали абсолютно невидимими для будь-яких радарів Землі. Набираючи швидкість, прибульці взяли курс на Венеру, прорізаючи вакуум із безжальною витонченістю.

Дін у цей час засів в ангарі станції «Терра-2». Тут пахло горілою ізоляцією, старим мастилом та металом, що холоне — запахами, які він любив понад усе на світі. Можливо, як солдат він був і не найкращий, зате як інженер — справжній ас. У нього був рідкісний дар: бачити душу в купі мотлоху.

Його теперішнім проєктом був «Розвідник» 4-ї серії. У минулому житті це була неповоротка консервна бляшанка для картографії, давно списана в утиль. Дін фактично переродив його. Він посилив обшивку листами композитної броні, додав дві приховані турелі й перебрав двигун так, що той тепер не гудів, а утробно ричав. — Ну що, старий, — прошепотів Дін, витираючи замаслені руки ганчір’ям. — Ти в мене ще потанцюєш.

Перевіряючи системи втретє, він спіймав себе на думці, що постійно озирається на двері. Лоя. Вона не виходила з голови. Її сміх, її сріблясті візерунки на шкірі... «А чи не закохався ти, хлопче?» — запитав він себе. І сам собі відповів: «А як тут не закохатися, коли перед тобою сама Вічність у жіночій подобі».

Лоя в цей час блукала житловим відсіком. Дивно, як цей «дикун» притягував її. У ньому не було Живого Металу, не було знань предків, але був непохитний стрижень — те, що в її світі називали «чистим духом». Поруч із ним вона вперше за століття відчула себе... захищеною. «А я ж уже далеко не дівчинка», — усміхнулася вона, дивлячись на своє відображення у темному ілюмінаторі.

Тим часом на Венері, під непроглядним шаром отруйних хмар, сріблясті кораблі досягли поверхні. Маскувальне поле давнього аванпосту, що не бачив господарів сотні років, слухняно розступилося.

У величезній порожній залі бази двоє пілотів-Бездушних упевнено ступили до капсул, що відливали холодним сріблом. Це були костюми-симбіонти — легендарні Ягуари. Воїни переглянулися: в їхніх очах не було страху, лише приреченість і абсолютна покірність. Скинувши одяг, вони торкнулися холодного металу.

Срібляста матерія ніби чекала цієї миті. Вона ожила, потекла по ногах, випускаючи тисячі мікроскопічних голок-щупалець, які з хрускотом впивалися у м’язи та кістки. Зала наповнилася надривними криками болю. Криваві бризки летіли на підлогу, поки костюм зростався з нервовою системою господаря. За хвилину крики вщухли. Із тіней вийшли дві хижі постаті. Тепер це були не люди. Це були машини для вбивства з котячою грацією. Ягуари вийшли на полювання.

Лою застав зненацька різкий укол у потилиці. Біль був такої сили, що вона впала на коліна. Візерунки на її обличчі миттєво почорніли, відбиваючи первісний, паралізуючий жах. — Вони тут... — прохрипіла вона, коли Дін забіг у відсік. Він підхопив її, притискаючи до себе, відчуваючи, як вона дрібно тремтить. Сльози проклали доріжки на її щоках. — Ягуари... Вони прокинулися. Вони вже згадали смак крові, Діне. Тепер вони вбиватимуть усе живе, поки не дістануться нас. Їх не зупинити...

— Тсс, тихіше, — Дін міцно стиснув її плечі, намагаючись передати свою впевненість. — За стільки віків напевно знайшовся спосіб їх зламати. Підірвемо, розплавимо — щось точно спрацює. Ми не на вівтарі, Лоє. Ми на моїй території.

Вона подивилася на нього — в його очах не було паніки, лише холодний розрахунок і ніжність. Лоя повільно витерла сльози і, міцно взявши його за руку, потягла за собою на ліжко. Це був не просто жест пристрасті — це була жага до життя перед обличчям неминучої темряви.

Десятий, що прибіг на шум, завмер у дверях. Оцінивши ситуацію своїми фоторецепторами, він делікатно прикрив двері й покотився геть коридором. — Ну що за біологічні істоти... — бубнів він під ніс. — Ніякої логіки. У такий відповідальний момент так нераціонально витрачати калорії! Я обов'язково внесу це у звіт як «нецільове використання особового складу».

Пізніше, коли у відсіку запанувала затишна тиша, Дін лежав, закинувши руки за голову. Він дивився на Лою, і його вразило те, як світяться ниті Живого Металу на її тілі — вони пульсували всіма кольорами веселки, згасаючи і спалахуючи в такт її диханню. — Справжній феєрверк почуттів, — прошепотів він. — Що таке феєрверк? — запитала Лоя, не розплющуючи очей. Дін здригнувся. — Ти... ти читаєш мої думки? — Тепер — так, — вона мрійливо усміхнулася. — Тепер ми одне ціле, Діне. Я бачу твої образи. Я відчуваю, як біжить твоя кров. І я відчуваю твою жагу, хоча ти соромишся про неї сказати.

Вона сіла на ліжку, не звертаючи уваги на свою оголеність — у цьому світлі вона була прекрасна, як статуя з живого срібла. — У твоєму роду колись були мої предки, — тихо сказала вона. — Я відчуваю в тобі відгомін нашого коду. Лоя заплющила очі й простягнула долоню до його грудей. У центрі її долоні затремтіла й відокремилася веселкова крапля Живого Металу. — Я дарую тобі частину себе. Прийми цей дар. Тепер ми пов'язані і в житті, і після нього.

Дін торкнувся краплі. Холодний метал миттєво всотався у шкіру, розтікаючись венами теплим, заспокійливим потоком. У голові прояснилося. Страх перед Ягуарами не зник, але він став просто... завданням, яке треба вирішити. «Ти чуєш мене тепер?» — пролунав її голос просто у нього в мозку, чистий і ясний.

Лоя зіскочила з ліжка, кокетливо загорнувшись у сіре простирадло станції. — Час поїсти твого дивного концентрату! — засміялася вона, і сріблясті ниті на її щоках весело спалахнули. — Стій, — Дін сів, мружичись. — Давай все-таки уточнимо... Якщо ти «молодша жриця», то скільки тобі років насправді? Лоя вже біля дверей хитро примружилася: — Ну, любий, молодшими ми вважаємося до ста тридцяти. Але мені ще немає ста тридцяти, тож я в самому розквіті! — Боже мій... — тільки й вимовив Дін, дивлячись на її тонкий силует. — Тобі щось не подобається? — Все ідеально. Феєрично. Але сто тридцять років!