Розділ 4: Зіткнення

Лоя не виспалася. Живий Метал у її тілі, що зазвичай пульсував м'яким, чуйним теплом, сьогодні перетворився на крижане кришиво. Цей холод був неприродним, він обпікав нутрощі, викликаючи фантомне тремтіння. Такого не траплялося за всі роки після Посвяти — здавалося, старий, вірний друг, частина її власного єства, раптом відвернувся від неї, зачувши зраду. — Гаразд, не злись, — жорстко прошепотіла Лоя, стискаючи кулаки так, що кісточки побіліли. — По-іншому не можна. Я не зраджую свій народ. Я рятую живу душу. Усередині стало трішки тепліше, лід почав підтавати, перетворюючись на тривожне поколювання.

Бездушні вже чекали на неї біля транспортного шаттла. Десять кремезних постатей у темно-сірих матових обладунках стояли нерухомо, наче статуї з базальту. Їх вирощували в закритих кастових інтернатах від самого народження. Бездушними ставали ті, хто народився «пустим» — без іскри Живого Металу в крові. Про таких казали: «не торкнуті богами». З малих літ їхні кістки гартували, а нерви притупляли жорстокими тренуваннями, доки дисципліна не зросталася з інстинктами.

Коли їм виповнювалося двадцять, Вищі жерці проводили обряд Дарування. Крихітна часточка металу жерця-дарувальника вживлювалася у воїна, пов'язуючи їх навіки. Від цієї миті Бездушний ставав придатком волі господаря, його реакція та сила потроювалися, перетворюючи людину на ідеальне знаряддя. Їх побоювалися навіть самі жерці, знаючи, що за цією німою відданістю криється міць, здатна трощити скелі.

Командир Бездушних, чий обладунок був поцяткований шрамами від енергетичних розрядів, віддав честь Лої коротким, сухим рухом. — Летимо в Старе місто, — скомандувала Лоя, намагаючись, щоб голос звучав по-жрецькому холодно. — Зафіксовано критичні збурення Межі. Завдання: знайти лазутчика і взяти живим. Повторюю — не вбивати. Командир лише коротко кивнув. Зайві слова були ресурсом, який Бездушні не звикли витрачати. Шаттл безшумно відірвався від землі, оповитий антигравітаційним маревом.

Дін чекав. Холодне, липке передчуття сковувало волю міцніше за будь-які ланцюги. Було страшно. Голодна слабкість змушувала руки тремтіти, але думки про Лою — про її голос, про червоні цятки над бровами — дивним чином утримували його при тямі.

Шаттл опустився біля краю каньйону абсолютно беззвучно, лише здійнявши хмару дрібного пилу. Одинадцять постатей вийшли з люка. Командир владним жестом наказав Лої залишатися за спинами воїнів, і ланцюг Бездушних почав прочісувати місцевість із лячною ефективністю.

Із маскувальним диском Дін розібрався швидко — інженерний азарт узяв гору над панікою. Поле працювало бездоганно: з боку скеля виглядала цілком природно, з усіма її тріщинами й плямами лишайнику. Завмерши в глибині печери, Дін спостерігав крізь вузьку щілину, як сірі постаті нишпорять серед уламків. Іноді тишу розривали короткі, сухі клацання — воїни короткими імпульсами перевіряли підозрілі тіні. Вони наближалися.

Лоя спостерігала за пошуком, і її серце калатало об ребра, наче спійманий птах. Усе йшло за планом: маскування трималося. Вона вже набрала в груди повітря, щоб дати команду на відхід, як раптом реальність пішла тріщинами. По кам'яній стіні каньйону пробігла видима оку хвиля. Повітря задзвеніло, як натягнута струна.

Дін майже не дихав, але саме в цей момент дроїд-ретранслятор на орбіті Юпітера, підкоряючись невблаганному циклу, увімкнув сигнал наведення. Маскувальне поле Лої увійшло в резонанс із потужним полем переходу і на мить здригнулося, оголивши печеру й застиглу в ній людину.

Бездушні зреагували миттєво. Десять тіней зірвалися з місця. До формування коридору залишалося довгих, нескінченних п'ять хвилин.

Вони були занадто близько. Дін зрозумів: хованки закінчилися. Він скинув арбалет і, ретельно прицілившись, спустив тятиву. Важкий болт із глухим стукотом ударив у груди найближчого воїна. Той навіть не сповільнився, ніби в нього вцілила муха, а не шматок сталі. Перший із Бездушних прорвався крізь залишки поля і спрямував на Діна гвинтівку з широким розтрубом. Секунда — і Діна скрутили, витягли з печери й швирнули на гостре каміння до ніг Лої.

Командир підійшов ближче, його шолом із вузьким прорізом візора дивився безсторонньо. — Спіймано ймовірного шпигуна, пані. Лоя повільно підійшла до Діна. Боже, скільки страждання було в її погляді! Вона бачила його розбите обличчя, його страх. Вона нахилилася над ним, а потім різко, по-пташиному обернулася до воїнів: — Це не шпигун! Це мій спостерігач. Я особисто відправила його сюди в секретний дозор перед вильотом. Залиште його!

Командир зняв шолом. Його обличчя було витесане з сірого граніту — суворе, нерухоме. — Пані... У нього біла шкіра. Він не з нашого народу. У нього немає Металу. — Це глибоке маскування! Нова розробка Старших! — Лоя майже зірвалася на крик. — Продовжуйте пошук у руїнах, я допитаю його сама. Це наказ! Командир віддав честь, але його очі, холодні й розважливі, говорили про інше. Він не повірив жодному слову. Воїни почали відходити до руїн, постійно озираючись і тримаючи пальці на спусках.

— Ну ось, Діне, ми й влипли по-справжньому, — ледь чутно прошепотіла Лоя, нахиляючись до нього. — Тепер нас обох принесуть у жертву. Бездушні не ідіоти. Командир уже передає звіт у Місто закритим каналом. — Перехід... — прохрипів Дін, дивлячись за її плече. — Зараз... зараз відкриється.

Лоя мигцем глянула на воїнів. Рішення прийшло миттєво. Блискавичним рухом вона вихопила кинжал, одним помахом перерізала пута на руках Діна і скомандувала: — Біжимо!

Вони рвонули до зіву печери. Бездушні розвернулися як один. Повітря вибухнуло шквальним вогнем. Блакитні розряди плазми здіймали фонтани піску, перетворюючи його на розпечене скло, що диміло. Важкі турелі шаттла почали кришити скелі, перетворюючи вхід до печери на друзки. До цілі залишалося три метри, коли Лоя скрикнула — коротко, надривно.

Потужний розряд поцілив їй у спину. Пластини обладунку почали плавитися просто на очах, розпечені краплі металу пропалювали тканину «зміїної шкіри». Вона почала осідати. Наступний постріл влучив у її живий метал на руці — він розжарився дочервона, обпікаючи живу плоть ізсередини. Лоя засичала від болю.