Розділ 2: Лоя і «Око»

Знову цей дивний прибулець.

Лоя стояла на самому краї циклопічного муру Міста, вдивляючись у панораму випаленої пустки. Перед нею в повітрі висів примарний екран — проєкція, що її передавало «Око». Маленький розвідувальний дрон, оповитий полем маскування, давав бездоганну картинку. Чоловік щойно вийшов зі своєї печери. Лоя бачила, як він мружиться від першого променя сонця, як поправляє на плечі ремінь свого примітивного арбалета. «Око» висіло високо, зливаючись із прозорим небом, і для чоловіка залишалося лише ще однією крапкою в нескінченній синяві.

Лої подобалося його обличчя. У Місті обличчя були ідеальними, симетричними й часто застиглими, наче маски. А в цього хлопця погляд був живим. Уважним, допитливим — у ньому не було злоби, лише нескінченна, майже дитяча цікавість.

Вона згадала їхню найпершу «зустріч» кілька місячних циклів тому. Він виник нізвідки, просто посеред мертвого каньйону, ніби реальність розірвалася й виплюнула його на пісок. Чоловік стояв, хитаючись, дезорієнтований, зробив кілька кроків і впав.

Лоя тоді ледь не закричала від подиву, дивлячись у монітор. Його шкіра була незвично блідою, позбавленою здорового бронзового блиску. Але справжній шок стався за кілька хвилин. Одяг на лежачій людині почав розсипатися, перетворюючись на сірий порох, оголюючи його тіло.

Лоя впилася поглядом в екран, і її серце пропустило удар. У цієї людини в тілі не було «живого металу». Жодного грама. Ані в суглобах, ані під шкірою, ані в райдужці очей. Жодної світлої цятки. — Сфера Богів... — прошепотіла вона тоді.

Це був прибулець з-за Межі. Вона згадала давні тексти про Іцамну, який встановив бар'єр, щоб захистити їхній світ. Наніти живого металу, що просочили атмосферу навколо Міста, безжально знищували будь-яку неорганічну матерію, що не належала цій реальності. Ось чому його речі стали пилом.

Лоя тоді сором'язливо усміхнулася й відвела погляд від екрана. Юній жриці не належало дивитися на оголеного чоловіка, але цікавість виявилася сильнішою за Кодекс. Вона не доповіла старшим жерцям. У цьому незнайомцеві було щось магічне, привабливе, щось таке, що змушувало її серце битися в незвичному ритмі.

Він приходив знову і знову. Щонайменше двічі на цикл він з'являвся у своїй печері, залишався на кілька днів і методично досліджував руїни Старого Міста. Лоя дивувалася його хватці. Цей хлопець із неймовірною швидкістю опановував технології, призначення яких давно забули навіть самі мешканці Міста. Коли він знайшов законсервований гараж і зумів завести давній розвідувальний транспортер, Лоя ледь не заплескала в долоні. Треба ж — він відшукав те, що століттями вважалося купою марного брухту!

Вона щодня збиралася піти до наставників, але щоразу відкладала. Він не був ворогом. Він був дослідником. Але коли він почав свої вилазки в бік Міста, Лоя зрозуміла: час втрутитися. За Кодексом вона мала спрямувати на нього променевий розряд на ураження, але рука не піднялася. Вона відправила «Кулю» і наказала їй стріляти під ноги прибульцю. Це був єдиний спосіб зупинити його до того, як його засічуть автоматичні системи захисту самого Міста — ті не стали б попереджати.

Пізніше, коли він ішов назад у свій світ, Лоя відправляла «Око» до його печери. Вона залишила там крихітні сенсори-шпигуни. Тепер вона знала кожен його крок, чула кожне його слово, звернене до порожнечі.

Раптово в голові Лої задзвенів тихий, мелодійний дзвіночок — датчик присутності. До її поста хтось ішов. Вона миттєво згорнула проєкцію екрана, прийняла церемоніальну позу вартової і стиснула в руці важкий спис. Обличчя її стало непроникним, погляд спрямувався вдалину, у марево пустки.

До неї повільно підійшов Йоа, її старий наставник. — Здрастуй, дитино, — його голос був тихим, наче шелест сухої трави. Лоя схилилася в глибокому поклоні. Цятки живого металу на її бровах спалахнули яскравим, чистим синім кольором — найвищий знак шани. — Як минає твое спостереження? — запитав Йоа, вдивляючись у ту саму порожнечу, що й вона. — Усе згідно з Кодексом, наставнику, — голос Лої не здригнув. Йоа задоволено кивнув, але в його позі була якась дивна напруженість. — Ти добра учениця. Але скажи мені... чи не помічала ти чогось незвичайного? Збурень повітря? Дивних тіней у руїнах?

Лоя відчула, як усередині все заціпеніло. Невже вони знайшли його сліди? — Усе спокійно, наставнику. Пустка мертва. Йоа пройшовся оглядовим майданчиком. Його шкіра, густо прошита сріблястими нитками металу, тьмяно мерехтіла в променях сонця. — Дитино, наші прилади зафіксували збурення Межі. Невеликі, схожі на брижі, але регулярні. Ми не можемо це ігнорувати. Завтра на світанку до Старого міста вирушить експедиція. Я хочу, щоб ти очолила її. Побачиш руїни минулого на власні очі. З тобою буде десяток Бездушних.

Лоя схилила голову, намагаючись приховати паніку. Експедиція! Бездушні — це не «Око», це ідеальні машини для вбивства. Якщо вони знайдуть його печеру... якщо вони застануть його там... — Я виконаю наказ, — прошепотіла вона. — Добре. І одягни «шкіру змія», Лоє. У Старому місті небезпечно. Я хвилююся за тебе.

Наставник розвернувся й повільно пішов геть, його кроки були абсолютно безшумними. Лоя залишилася стояти на мурі, та щойно він зник із очей, цятки на її бровах змінили колір із синього на тривожний, пульсуючий червоний. Такого страху вона не відчувала ніколи в житті. «Треба його попередити... — билася в голові одна й та сама думка. — Дурний, упертий прибулець... Звідки ж ти взявся на мою голову!»