Розділ 1. Я прокинулася чиєюсь дружиною

Першим я відчула запах.

Кава. Дорога, гірка, зовсім не та, яку я п'ю зранку з пакетика. А під нею ще щось. Чоловічий парфум. Деревина, дощ і щось холодне, як метал.

Я розплющила очі.

Стеля була чужа. Висока, біла, з тонкою тріщиною в кутку. У моїй квартирі на Подолі стеля жовтувата, з плямою від сусідів зверху, схожою на кота. Я дивилася на неї щоранку три роки.

Це була не моя стеля.

Я різко сіла, і голову прошив такий біль, що в очах потемніло. Я застогнала й притиснула долоню до потилиці. Під пальцями був пластир. І гуля під ним, велика, гаряча.

Добре. Спокійно, Марто. Дихай.

Я озирнулася. Величезне ліжко з сірою постіллю. Вікно на всю стіну, а за ним дощ і мокрі дахи, і десь далеко внизу Дніпро, свинцевий під низьким небом. Ні картин, ні фото, ні квітів. Тільки книжкова полиця під стелю, і на всіх корінцях якісь кодекси, коментарі, закони.

На мені була чоловіча футболка. Чорна, завелика, з запахом того самого парфуму.

Я не пам'ятала, як її вдягала.

Я спустила ноги на холодну підлогу, і тоді побачила.

На безіменному пальці лівої руки була обручка.

Тонка. Золота. Гладенька, без каменя. Вона сиділа на пальці так, ніби завжди там була.

Я дивилася на неї, і мені здавалося, що кімната повільно гойдається.

Я ніколи не носила кілець. Жодного. Вони заважають малювати.

Я вчепилася в обручку і потягла. Вона ледве зрушила, ніби палець уже встиг до неї звикнути. Я тягла, поки шкіра не почервоніла, а потім зупинилася, бо руки тремтіли так, що я нічого не могла зробити.

Згадуй. Просто згадуй.

Понеділок. Я пам'ятала понеділок. Я сиділа вдома за столом до другої ночі, домальовувала їжачка для дитячої книжки, бо видавництво чекало ілюстрації до середи. Їжачок мав бути в червоному шарфі. Шарф у мене виходив кривий, і я тричі його стирала. Потім подзвонила Оксана й спитала, чи я жива. Я сказала, що жива, але їжачок мене доб'є. Ми сміялися. Я лягла спати.

І все.

Далі була порожнеча. Біла, глуха, як вата.

Мій рюкзак стояв на кріслі біля вікна. Я кинулася до нього й витрусила все на підлогу. Гаманець. Ключі від моєї квартири. Олівці. Скетчбук. Гумка у формі сови, яку подарувала Оксана.

Телефону не було.

Я перерила все двічі. Потім ще раз. Телефону не було.

З-за дверей долинув тихий дзенькіт. Ложка об чашку.

Хтось був у квартирі.

Я йшла коридором босоніж, затамувавши подих. У руці тримала важку скляну вазу, яку схопила з тумбочки. Порожню. Квітів у ній не було, звісно.

Кухня була така сама, як спальня. Біла, чиста, холодна. Ніби в ній ніхто ніколи не жив, а тільки ночував між іншими важливими справами.

Біля вікна, спиною до мене, стояв чоловік.

Високий. Темне волосся, коротко підстрижене на потилиці. Біла сорочка з закоченими рукавами. Він пив каву і дивився на дощ, і в тому, як він стояв, рівно, нерухомо, було щось таке, від чого в мене похололо в животі.

— Кава на столі, — сказав він, не обертаючись. — Без цукру, з корицею. Як ти любиш.

Я завмерла.

Я справді люблю каву з корицею. Про це знає тільки Оксана. І мама знала. Колись.

— Хто ви? — Мій голос прозвучав хрипко, чужо.

Він повільно обернувся.

Йому було років тридцять п'ять. Вилиці, гострі, ніби вирізані. Неголений, з тінню втоми під очима, наче він не спав кілька ночей. А очі сірі. Холодні, світлі, уважні. Він подивився на мене, потім на вазу в моїй руці, і куточок його губ ледь помітно сіпнувся.

— Поклади, — сказав він спокійно. — Вона дорога. І ти все одно не вдариш.

— Я спитала, хто ви.

Він поставив чашку на підвіконня. Не поспішаючи. Ніби мав на все це цілу вічність.

— Твій чоловік, — сказав він.

Я засміялася.

Я не хотіла сміятися. Це вирвалося само, коротко й істерично, і я затулила рот долонею, бо сміх був страшніший за крик.

— Ви божевільний, — сказала я крізь пальці.

— Можливо. — Він не відвів очей. — Але все одно твій чоловік.

— Я вас бачу вперше в житті!

— Ні, Марто. — Від того, як він вимовив моє ім'я, мені стало зле. Тихо, рівно, звично, наче казав його сотні разів. — Не вперше. Ти просто не пам'ятаєш.

Він розповідав коротко. Як протокол. Без жодної емоції.

Два дні тому я впала зі сходів. Сильно вдарилася потилицею. Струс мозку. Лікарня, ніч під наглядом, потім мене відпустили додому, бо я «поводилася адекватно» і «хотіла додому». Лікар попереджав, що можуть бути провали в пам'яті. Що вони можуть минути за кілька днів. Або за кілька тижнів.

Або ніколи.

— Яких сходів? — спитала я.

— Звичайних.

— Де?

Він помовчав рівно на секунду довше, ніж треба.

— Це не важливо.

— Для мене важливо!

— Зараз важливо, щоб ти сіла, — сказав він. — Бо ти бліда, як ця стіна.

Я не сіла. Я стояла посеред кухні в його футболці, з вазою в руці, і відчувала, як підлога знову повільно пливе під ногами.

— Який сьогодні день? — спитала я.

Він подивився на мене уважно. Так дивляться лікарі.

— Неділя.

Неділя.

Я лягла спати в понеділок. Над їжачком у червоному шарфі.

А зараз неділя.

Шість днів. Ні, сім, якщо рахувати сам понеділок. Цілий тиждень мого життя кудись подівся. Тиждень, за який я, виходить, встигла вийти заміж за незнайомця, впасти зі сходів і прокинутися в чужому ліжку в чужій футболці.

— Де мій телефон? — Голос у мене тремтів, і я ненавиділа себе за це.

— Загубився. Коли ти впала.

— Ви брешете.

— Можливо, — знову сказав він. Тим самим рівним тоном, від якого хотілося жбурнути в нього цю кляту вазу.

— Я хочу подзвонити татові.

І тоді він уперше змінився на обличчі.

Ледь-ледь. Хтось інший, може, й не помітив би. Але я ілюстраторка, я все життя малюю обличчя. Я бачу, як ворушиться кожен м'яз. Його щелепа напружилася. Очі на мить потемніли, ніби на сонце набігла хмара.

— Не треба, — сказав він тихо.

— Чому?

— Не сьогодні.

— Ви не маєте права мені забороняти!