Розділ 16,  в якому ми намагаємося змінити долю

   Ми вчотирьох стояли обійнявшись, і нас всіх все ще гойдало від стрибка у часі.

   - Це було так само неприємно, як і зараз? – Запитав я Юхимчика та Терезу. Вони знизали плечима.

   - Ти занадто розбалуваний життям, - мовила Тереза та зробила крок у бік.

   Повз нас проїхав якійсь підліток на старезному велосипеді та просигналив, покрутивши пальцем у скроні. На вулиці була спека, особливо, порівняно із прохолодним повітрям весни мого часу.

     - Куди тепер? – запитав я, радше ніж щоб щось сказати, ніж очікуючи отримати конкретну відповідь. Як не дивно, Тереза знала, куди нам слід йти. Вона витягла з кишені літніх штанів папірець та сказала:

    - Нам треба знайти таку-то адресу.

    - Звідки у тебе цей папірець? – Запитав Ілля.

    - Мені дала Єфросинія-Анна.

    - А чого це вона дала його тобі? Я хіба гірший? – Не заспокоювався Ілля.

    - Тому що я найстарша з вас. – Юхимчик вже відкрив рота заперечити, але Тереза дуже сердито на нього глянула та додала, - по віку, а не по роках. То будемо рятувати світ, чи сперечатися?

     Повз нас пройшли жінки із колясками з немовлятами. Ми запитали у них адресу.

     - Ой, це вам треба сісти на автобус, а потім пересісти на тролейбус, але вам доведеться трохи зачекати, може навіть з годинку.

     - Хіба вони ходять не кожних п’ять-десять хвилин? – Здивовано запитав я. Жінки розсміялися.

     - У тебе дуже дивне почуття гумору, хлопче.

     - А де ми можемо взяти таксі, - не розгубився Ілля. Мабуть, він може собі це дозволити.

     - А ось там, бачите машини стоять, може хтось і підвезе. Але це буде не менше ніж п’ять гривень, - похитали головою жінки.

     П’ять гривень! Де вони бачили такі смішні ціни. Хоча, так. Це ж минуле!

     Ми підійшли до машин та розгублено перезирнулися. Машини були на вигляд дуже старі. Тобто вони у нас були старі, але в цьому часі вони також вже були не юні. У деяких були пом’яті крила, в інших облізла фарба. Ми, недомовляючись, попрямували до однієї, яка, на нашу думку, була найнадійніша.

     - Доброго дня. Підвезете? – Запитав Ілля у водія та назвав адресу. Водій поглянув на нас, зітхнув та додав, ніби був певен, що в нас таких грошей немає:

     - П’ять рублів. – Ми витріщилися на нього.

     - Ми…ми… – залепетав я, – ми хіба не в Україні?

     - Звісно, в Україні, - відповів шофер та гордо показав на вимпел національної збірної України з футболу на дзеркалі машини.

      - А чому ви берете рублями? - Не здавався я. Водій подивився на мене. Здається, він хотів сказати щось не дуже ввічливе, але клієнти є клієнти.

     - Тому що я вас перевіряв, - відповів він. – То є в вас п’ятірка чи ні?

     Ми показали йому п’ятірку. Я помітив, що на ній стоїть 1996 рік. Отже, Берегиня подумала про все.

    - Залізайте, - мотнув головою у бік салону шофер.

    Ілля сів спереду, я, Тереза та Юхимчик позаду. Сидіння одразу ж провалилося під мною. Тканина, якою сидіння було оббите була стара та подряпана та пахла дохлою мишею. Ні, я не нюхав дохлих мишей, але колись, коли ми відпочивали на дачі друзів Тітоньки Марти, у них розкидали добрива і пахло воно так само. “Наче дохла миша”, скаржилася Тітонька Марта.

     Поки ми їхали в машині, з радіо линув голос Селін Діон, із популярною тоді піснею з “Титаніка”.

     - Ох, як же ж моя жінка любить цю пісню, - повідомив нам таксист. - І дочка. Дочка у мене у ліцеї, - додав він, а тоді пояснив. – закохана у Лео ді Капріо по самі вуха. Мабуть, йому цього року Оскара дадуть.

     Ми не стали його розчаровувати. Вірніше, Ілля вже було відкрив рота, але Тереза стукнула його по плечу  і він притих.

    - А ти мабуть теж у нього закохана? – Запитав таксист у Терези, повертаючись назад.

    - У кого? – Не зрозуміла Тереза та почервоніла.

    - У Льоню ді Капріо, - чомусь розвеселився таксист і бадьоро загальмував. – Вам сюди, - показав він.

    Ми вийшли біля парку.

    - Тьху! – Сказав Ілля, а я подумав приблизно те саме.

    - Зрозуміло, - констатувала Тереза. – Назв вулиць свого міста ви обоє не знаєте.

    Ми пішли у парк і побачили його. На лавочці у парку сидів Лазар Бондар–Купер-молодший та розмовляв із Лазарем Бондарем–Купером-старшим. Майбутній власник фірми “Cooper Jr.” був ще геть юний, із довгим волоссям та сережкою у вусі. Він посміхався своєму дідусеві приємною посмішкою та не здався мені жадібним.

     - Бережи її, - сказав Дідусь, віддаючи онукові ту саму Біблією, яку я бачив ще сьогодні зранку у офісі фірми. Книга була у грубій шкіряній палітурці, мала застібку, прикрашену великим каменем та виглядала не такою потертою, як я її пам’ятав.

    - Дякую, діду, - сказав онук і я чітко уловив його іноземний акцент. – Маю йти.