Розділ 15, в якому нас рятує диво

     Хтось зателефонував Віолетті Юріївні. Вона вибачилася, відійшла у бік, а ми з Терезою дивилися у вікно великого білого коридору. За вікном був зелений трав’яний газон, але жодного дерева, очевидно щоб промислові шпигуни не залізли в офіс по деревах.

    - Ще довго? – Дуже тихо запитав я.

    - Ми не можемо одразу вломитися в кабінет Шефа, -  майже не чутно відповіла Тереза, я радше прочитав це по її губах, ніж почув. І в цю мить Тереза напружилася. – Щось не так, - сказала вона.

     - Що саме?

     - Не знаю, але вона, - Тереза показала поглядом в бік Віолетти Юріївни, - напружилася і знервовано дивиться на нас. Боюся, вона виявилася не такою дурепою і передзвонила в податкову. Хоча, - припустила Тереза, - це ті дві жінки внизу її наполохали і вона наказала Лізі передзвонити. А зараз керівник податкової каже, що нікого сюди не по… біжимо! – І Тереза помчала якнайшвидше у бік, протилежний від Віолетти Юріївни.

     Я рвонув за Терезою, але встиг обернутися: по сходах піднімалися охоронці, які тримали напоготові пістолети.  Побачене, додало мені швидкості ще десь на десять кілометрів на годину.

     Ми вибігли на третій поверх та промчали повз великі гарні двері, оббиті темно-синьою шкірою. На них позолоченими буквами було написано: “КЕРІВНИК”. Тереза загальмувала, я налетів на неї, ми ледь не впали.

   - Туди, - коротко наказала Тереза і я побіг за нею.

    А тепер скажіть мені, чому двері такого важливого кабінету не були зачинені? Для мене це так і залишилося загадкою, хоча я припускаю, що Лазар Бондар–Купер-молодший раптово поїхав у місто і збирався повернутися. А наполохана Віолетта Юріївна просто забула його попередити про наш візит.

     Як би там не було, ми влетіли у ті двері, зачинили їх та підставили під них стілець, крісло та вивалили купу найважчих книжок. Серед них я помітив Біблію у грубій шкіряній палітурці. Чомусь, в хвилини небезпеки, запам’ятовуються найдивовижніші речі. Я дуже детально пам’ятаю ту Біблію, вона мала застібку, прикрашену великим каменем, може діамантом, але я таких великих ніколи не бачив навіть у фільмах.

     - Це їх не зупинить, - не заспокоїла мене Тереза. – Давай хоч комп’ютера пошукаємо, може хоч перед смертю розтрощимо його.

     Ми кинулися шукати комп’ютера. На столі його не було, під столом теж. На полицях шафи та на підлозі - його не було. Ми дивилися на картину на стіні. Юпітера там не було, але був портрет якогось старого. Не дуже вдалий, я би сказав сумнівний витвір мистецтва. Тож,  Лазар Бондар–Купер-молодший почепив його тут виключно з однією метою.

    Тереза притягнула стілець, а в двері кабінету вже почали стукати. Оскільки, двері були дуже щільно обтягнуті шкірою, вони були майже звукоізоляційні. Тож, ми не розбирали слів, але розуміли зміст. Я допоміг Терезі зняти картину і ми сумно скрикнули – за нею була лише біла побілена стіна, така ж звичайна, як і по всьому кабінету.

    - Може, десь за книгами? – Припустив я.

    Але дізнатися чи залишив Лазар Бондар–Купер-молодший таємничий комп’ютер у своєму кабінеті, чи десь тягає його із собою, ми не змогли. Біля мого вуха просвистіла куля.

    Чого охоронці використали вогнепальну зброю? Хто дав їм на це право? Чому вони не використовують електрошокери? Щойно ви ознайомилися із приблизним списком питань, які промайнули у мене в голові в ту мить. У Терези було більше досвіду у спілкуванні із кулями, тож вона штовхнула мене на підлогу – добре, що на паркеті лежав килим, - і показала жестами повзти за стіл.

    Стіл був великий, зроблений із натурального дерева, мабуть дуба, а кулі у охоронців – на наше щастя! – не дуже модернові. Тож, поки що вони (кулі) застрягали у столі, у шафі, у стільці та у рамі вікна. Нам пощастило, що охоронці не попали у шибку – куля могла б зрикошетити і вбити когось з нас.

    Ми сиділи під столом, а Тереза перелякано дивилася на мене своїми великими сірими очима, а я, очевидно теж перелякано, дивився на неї.

    - Якби ти був такий розумний, як Він, ти би вигадав, як нам звідси вибратися, - сказала мені Тереза. Дуже мило! Оце в останні хвилини свого життя, я маю слухати докори закоханої фанатки!

    - Ну, вибач, - розвів я руками. – Не всі з’явилися у цьому світі, щоб рятувати людей від куль. Я от збирався бути винахідником.

    - Ну так винайди щось! – Рявкнула на мене Тереза. От якби вона була хлопцем, в цю мить, я би її неодмінно стукнув.

    - Допомога потрібна, чи ви хочете, як справжні закохані, померти в один день? – Прозвучав голос, десь з вікна.

     Ми з Терезою смикнулися і витріщилися на постать пані Єфросинії-Анни, яка висіла у  повітрі за вікном. Сьогодні волосся у неї було довге, але так само чорне. Вона висіла у повітрі, схрестивши руки і запитливо дивилася на нас. Я глянув на Терезу і побачив, що її очі майже вивалювалися з орбіт, на червону шкіру обличчя. Ха! А по мені не скажеш, що я почервонів, бо у мене наклеєна борода.

    - А… а як ми вийдемо? – Запитав я, бо вікно не відкривалося.

    Пані Єфросинія-Анна простягнула руки і вони пройшли крізь шибку.

    - Давайте руки, - наказала вона нам. – І тримайтеся міцно.