Розділ 6, в якому я біжу з головної  площі

    Я вийшов у коридор, і всередині у мене все клекотало. Я ненавидів цю школу, я ненавидів директрису і я був би зовсім не проти, якби стався землетрус і школа зруйнувалася, чи прилетіли інопланетяни та перестріляли деяких вчителів та учнів, а нормальним дали б по морозиву. Себе, звісно, я відносив до нормальних.

    А ще мені було дуже боляче, що Ілля “підставив” мене. Зрештою, мене це не здивувало, бо ще у тому часовому вимірі, він був не дуже надійним в цьому плані, а що вже казати про теперішній стан речей.

     Ви може запитати мене, чому я з ним дружив, якщо він такий поганець. Я не знаю. Зрештою, він не такий вже поганий, щоправда любить поскиглити і ненавидить, коли його сварять, але на нього можна було покластися в інших речах. Наприклад, коли у мене вдома всі (я, татко, Тітонька Марта) похворіли на грип, і не було кому вийти за хлібом, Ілля приніс нам їжу, ліки та ще сидів із нами, допоки температура не впала до тридцяти семи і п’яти.

     Я йшов коридором, розмірковуючи над несправедливістю буття і тут мене приголомшило, наче зі стелі відірвався гарний шматок штукатурки і вдарив мене по голові. Директриса сказала, що моя мама заплатила збитки. Це було неймовірно. Бо, де моя мама – не відомо. Звідки вона дізналася, що у мене неприємності? І найголовніше – вхід до директриси був один і я весь час сидів перед ним, поки чекав, і жодна людина, чи тварина звідти не виходила. Щоправда, можливо хтось заходив і виходив у вікно, але Марина Петрівна не схожа на людину, яка спокійно сприйме відвідувачів, які зникають через вікно другого поверху.

    Задумавшись я зупинився, і в цю мить на мене ззаду налетів старшокласник. Він вилаяв мене (цю частину я не буду приводити, бо це була дуже нецензурна лайка) і мені урвався терпець. Я помчав до класу за наплічником.

     Коли я роздратований увірвався у класну кімнату, всі замовкли і запитально стали дивитися на мене. Я покидав речі з парти у наплічник та рвонув до дверей.

    - Гончаренко, - покликала мене Оленка Шевченко, - ти куди? Ще два уроки.

    - Він мабуть хоче змитися, щоб подивитися на виступ Купера-молодшого, - припустив Семен Шинкар.

    - Не вгадав, - огризнувся я. – Директриса продала мене на опудало, замість єнота. – Клас на мене витріщився, Ілля почав гризти нігті (він завжди їх гриз, коли нервував). Хтось прошепотів:

    - Геть з розуму з’їхав.

    - Це не має значення, - відповів я, - мозок все одно виймають перед муміфікацією, через ніздрі, - додав я. Дівчата заверещали.

    - Фі, Гончаренко, - запищала Шевченко. – Навіщо ти кажеш таку гидоту!

    - Трупу не боляче, - пояснив я і вийшов у коридор.

    На вулиці було сонячно і тепло. Я швидко вийшов за межі школи, а потім повільно побрів. Я не знав, куди йду і що буду робити, але знав напевно одне – сьогодні я в школу точно не повернуся. Скоріше б татко повернувся з відрядження! Він єдиний мене розуміє. Мабуть, завтра я отримаю нового прочухана у школі, хіба що вмовлю Тітоньку Марту збрехати, що вона мене терміново викликала. Точно! Скажу, що подзвонила сусідка, що нас затопило. Ця думка мене підбадьорила і я вирішив піти у центр міста – на головну площу.

     Хоча був вівторок, у центрі було повно людей, всі прийшли подивитися на знаменитість світового рівня. Чим ближче я підходив до площі, тим більше ставало людей і щільнішим був натовп. Хтось посміхався, хтось витягував шию, намагаючись розгледіти щось вдалечині, хтось позіхав. Двійко парубків недалеко від мене пили пиво з скляних пляшок та сперечалися, чи міг Бондар-Купер-молодший створити таку відому компанію, якби його дід залишився в молодості тут. Вони починали сваритися все голосніше і голосніше, розмахуючи руками та розплескуючи пиво. Хтось їм зробив зауваження, вони вдвох вилаяли ту особу і знову стали сперечатися. Я так зрозумів, один вважав, що життя в СССР було гарне, а інший, що ні.

    Я протиснувся ще ближче до центру. На площі збудували велику сцену, по периметру якої стояли люди у ділових костюмах і час від часу перемовлялися один із одним через рації, вбудовані у їхні вуха. На сцені був великий екран, на якому зараз показували натовп. Коли люди з юрби бачили себе на екрані, то радісно посміхалися, махали руками та гукали. Лише одна пара – симпатичний чоловік та дівчина – почала ховати свої обличчя.

     На сцену вийшов мер міста, перевірив мікрофон та почав говорити. Частина натовпу почала свистіти, тоді до них підійшло двійко чоловіків в костюмах і з раціями та попросили помовчати, принаймні мені так здалося, бо я їх не чув.

    Маю визнати, я здивувався побачивши мера, бо він був тим самим мером, якого я бачив ще місяць тому, хіба що костюм у нього був елегантніший. А коли його почали показувати на великому екрані, я помітив, що годинник у нього дуже дорогий, теж фірми “Cooper Jr.”.

     Мер замовк і відійшов у бік. На екрані з’явився ролик про фірму “Cooper Jr.”. Ось Бондар-Купер, ще геть юний, створює маленьку фірмочку, ось він винаходить новий вид мобільних, ось він відкриває виробництво у нашому місті. Десь на пізніших кадрах у натовпі співробітників фірми я побачив Михася. Певно. Тітонька Марта дуже їм пишається. Мені стало цікаво, чого головний розробник такої фірми живе у звичайному багатоквартирному будинку, поруч зі мною.

     - О, це мій Гена, - закричала жінка поруч зі мною, радісно тицькаючи коротким пальцем у бік екрану. Її сусідка стояла піджавши губи, очевидно її рідні не працювали у “Cooper Jr.”.