Розділ 5, в якому  у мене виникають неприємності у школі

     Тітонька Марта дуже любила свого Михася, але ще більше вона любила умовності. Тому, вночі вона забрала Терезу до себе в квартиру, а мене залишила на свого Михася. Тепер я мав можливість оцінити його самостійно. Мав, але не оцінив, бо він закрився у татковій кімнаті і щось там робив на своєму комп’ютері.

    Але перед цим ми трохи поспілкувалися за вечерею. Він видався мені приємним хлопцем, щоправда занадто помішаним на технологіях. Він постійно сипав різними невідомими мені словами, знаєте, такими, якими часто говорять комп’ютерники, коли ви заносити їм свого комп’ютера, щоб встановити якусь програму.

     Терезі він, здається, не дуже сподобався. Вона весь час дивилася на нього похмуро. Хоча, я припускаю, їй просто було нудно витрачати свій час на одруженого чоловіка.

     Михась, вірніше дядько Михась, із ввічливості запитав мене про школу. Я почервонів, бо у мене сьогодні, окрім козла на фізрі, ще був конфуз на англійській мові. Замість того щоб написати: “I opened a door” (я відкрив двері), а написав “I opened a doom” (я відкрив загибель/долю). Англійка дуже сварила мене і казала, що я маю бути уважними – лише одна буква, а зміст змінюється колосально (це її улюблене слово).

    - О, ну чому я не помер! Краще вже смерть ніж її нотації!– Заскиглив я. А тоді Тереза подивилася на мене дуже суворо та сказала:

    - Не кажи так легко про речі, щодо яких не маєш жодного уявлення, - я певен, якби не присутність моїх родичів, вона б заліпила мені ляпаса.

    - Так, - підтримав її дядько Михась. – Життя занадто цінна та крихка річ, щоб казати про його втрату із такою легкістю. – Тітонька Марта його підтримала. Ще б пак!

     Переходячи з моєї квартири у квартиру Тітоньки Марти, Тереза потягла за собою свій дивний старовинний одяг. Ніби вона боїться, що я його поріжу на маленькі шматки!

    - Дитино, - здивувалася Тітонька Марта. – Навіщо ти це тягнеш із собою? І звідки у тебе така вишукана річ?

    - Це я грала у п’єсі, - збрехала Тереза. - А тягну я це із собою, бо це нагадує мені про батьків. Я за ними дуже сумую.

    - Бідолашна, - обняла її за плечі моя сердобольна Тітонька і вони зникли, залишивши мене один на один із порожньою квартирою та стукотом клавіш, що доносилися з кімнати мого татка. А ще з кімнати татка йшов бридкий запах цигарок! Фу! Скоріше б татко повернувся – він не курив.

    У вівторок вранці я поснідав просто розкішно. Оскільки на роботу йшов і Михась, Тітонька Марта дуже постаралася та приготувала не гречану кашу із сосискою, а добрі такі котлети (вони були їстівні, бо фарш вона вчора купила в супермаркеті) із грінками.  А ще вона “намалювала” собі обличчя з самого ранку, тож мені стало трохи прикро: значить лякати юного племінника своїм виглядом можна, а для підстаркуватого чоловіка, вона й макіяж з ранку нанесла.

     В школі все було по-старому: я для всіх був порожнім місцем, яке іноді перетворювалося на ходячі зошити для списування домашніх завдань. Але я твердо вирішив з цього моменту нікому не давати списувати. Семен Шинкар наблизився до мене і відкрив рота. Я на нього подивився і він закрив рота, а тоді знову відкрив та сказав:

    - Дурбецало, я ж просто хотів привітатися, - і похнюпившись пішов геть.

    Поруч дрімав Гнат Кушнір, який навіть не ворухнувся, коли я сів поруч – мабуть не виспався. Подзвонила Тітонька Марта і запитала, чи я не забув ключі вдома, бо у неї сьогодні якась важлива нарада, а Тереза теж вийшла прогулятися (чудово! Зараз вона заблукає, а мені доведеться бігати по всьому місту та питати: “Ви не бачили тут дівчини, яка марить султаном?”). Коли я закінчив розмову, з-під парти виліз все той же Семен Шинкар, який посміхався. Побачивши мій здивований погляд він трохи зніяковів, а тоді пояснив:

    - Ручку вронив, - здається, він почав мене боятися. Зміст його дій під партою я зрозумів трохи згодом.

    Почався нудний урок,  вчителька літератури почала викликати до дошки читати вірша і викликала Кушніра. Він все ще подрімував, тож мені довелося вдарити його ліктем у бік. Він здивовано відкрив очі, витріщився на вчительку, а тоді рвонув до дошки. І впав. Клас зареготав.

    - Сильно вдарився? – Підскочив я до Кушніра (от не навчив мене нічому випадок із Шинкарем та хімічкою).

    - Відчепися, - відштовхнув мене Кушнір. Я сів на своє місце, щоки у мене палали, а в душі клекотав гнів. Тим часом, вчителька поцікавилася у Кушніра, чого він розпадався. Виявилося, що хтось зав’язав шнурки від його кросівок: правий до лівої ноги, а від лівої ноги до правої. Клас, окрім мене та Шинкаря, так і не дізнався, хто це зробив (я ж не ябеда).

     На наступному уроці у клас влетіла біологічка та почала вимагати відпустити двох міцних хлопців до кабінету біології: туди нарешті привезли реквізит – опудала деяких тварин у скляних коробках. Вчителька геометрії відпустила Іллю та… мене. Клас, звичайно здивувався, але вона сказала, що я і сам розберуся у сьогоднішній темі (геть мою репутацію вирішила зганьбити!).

    Біологічка завела нас до кабінету та показала куди ми будемо ставити ті ящики. Але спочатку вона змусила нас повитирати пилюку з тих поличок. Я от одного не розумію: в школі дві прибиральниці, а вчителі змушують нас, учнів, прибирати класи. Чи є у цьому справедливість? Ні, я розумію, що вони хочуть привчити нас до чистоти, але ж ми і вдома прибираємо, принаймні я. Навіщо кабінету біології знадобилися опудала тварин я також не розумів, бо по стінах висіли гарні плакати із тваринами та рослинами. Вздовж однієї стіни була величезна шафа із зачиненими дверцятами та поличками, на які ми з Іллею мали поставити ті опудала.