Розділ 4, в якому я дізнаюся новини у школі

    Неділю ми провели без особливих потрясінь, удома. Пройшла гроза і на якісь час вибило електрику. Робити було нічого, бо ані комп’ютер, ні телевізор не працювали, батарея у моєму мобільному майже розрядилася (а майор свій мобільний не дала, щоправда я не певен, чи він у неї був), тож Юхимчик запропонував зіграти в гру у слова: називаєш якесь слово, наприклад назву міста, а наступний гравець мусить назвати наступне слово перша літера, яка є останньою в попереднього. От наприклад, Юхим назвав Новгород, тоді я сказав: “Донецьк”.

      - Немає такого міста, - обурився Юхим. – Не ошукуй.

      - Як це немає! – обурився я в свою чергу. Пішов за мапою та ткнув пальцем на схід України. У Юхима округлилися очі.

      - Воно називалося Сталіно у ті часи, - пояснила пані майор. – Гадаю вам не слід грати у слова-міста, бо назви за сімдесят з лишнім років сильно змінилися.

      Ми похнюпилися та  думали які слова обрати: Юхим пропонував назву квітів, але я не дуже на них знаюся, тож ми просто всілися читати книжку, вірніше я читав, а Юхим слухав, іноді вимагаючи, щоб я йому пояснював деякі речі. Тереза ж взяла мапу і довго-довго її роздивлялася. А потім зітхнула:

     - Що зробили з Диким полем, - і пішла на кухню: допомагати пані Єфросинії-Анні готувати вечерю. Я помітив, що вони добре ладнали одна з одною, стали друзями, але це мене не здивувало, бо вони обидві дуже противні – постійно наказують та критикують мене.

     В понеділок, я ледь не проспав у школу. Очевидно пані майор, така ж сонько, як і я. Прокинувся від того, що за півгодини до початку уроків мені подзвонив татко – перевірити, чи не проспав я. Добре, що школа поруч!

    Очевидно, від поспіху я сильно тупотів по коридору, бо пані майор, зіваючи вийшла з вітальні (вона спала там на дивані) в халаті та із пташиним кублом на голові.

     - Що трапилося? – Заспано запитала вона.

     - Проспав! Чорт, не встигну розігріти сніданок.

     - Не лайся, - кинула вона мені. – Йди умивайся, я все зроблю. – І вона таки зробила. Не знаю, як вона встигла закип’ятити чай та розігріти їжу за дві хвилини, хіба що використала чари.

     Перше, що мене вразило у школі, це новий свіжий ремонт, а у класі - меблі були дуже зручні. Я ненавидів попередні стільці, бо за п’ять хвилин сидіння на них, хотілося встати та пострибати, а вчителі не дозволяли. Пам’ятаю, як Семен Шинкар першого вересня не втримався після канікул та став. Хімічка дуже на нього, а за одне і на нас, кричала та казала, що він не мала дитина, має терпіти. Він спробував віджартуватися та сказав, що у нього “затекла філейна частина”.

     - Совість із мізками у тебе затекли! – відповіла вона. – Хоча, про що це я, ніколи у тебе мізків не було! Залишишся після уроків і просидиш додаткову годину, не встаючи.  – І тут я не втримався та сказав їй, що вона не має права залишати Семена після уроків. Отримав по шиї я від неї (у переносному значені) та від Семена – дослівно. З тих пір, я намагаюся не кидатися когось захищати, але не завжди виходить. Татко сміється і каже, що я такий “борець із несправедливістю” тому що моя мама постійно дивилася фільми про Зорро, коли чекала на мене. Але я не вважаю себе борцем, просто не люблю несправедливості. І ось до чого воно мене завело. Але, усе по порядку!

     Я сів за свою парту, саме перед дзвінком. Ростислав Рушниця сидів на своєму звичайному місці. Але не на правому стільці, а на лівому, де зазвичай сидів Гнат Кушнір, його найкращий друг. Що мене здивувало, так це те, що навколо Рушниці не було прихильників, як зазвичай. Із дзвоником у клас заскочив Гнат Кушнір і сів… біля мене!

    - Куди ти сідаєш? – Обурився я. – Це місце Іллі.

    - Гнатенко, йди відіспися, - буркнув мені Кушнір. Хоча це і було грубістю, але він мав рацію, бо саме в цю мить увійшов Ілля та сів поруч із Рушницею. Його прихід радісно вітали, як дівчата, так і хлопці. Я тоді ще не знав, що накоїв, але зрозумів, що щось не дуже гарне, бо Ілля із сором’язливого, майже ботаніка, перетворився на крутого мачо.

    Мені стало дуже сумно, але в цю мить увійшла хімічка. Сьогодні у неї був гарний настрій, тому вона сказала нам, який розділ у підручнику читати, а сама пішла кудись, мабуть пити каву у вчительській. Щойно вона вийшла, всі почали ділитися своїми новинами, а до Іллі підскочила Оленка Шевченко і щось стала йому весело розповідати. Раніше вона на нього й уваги не звертала!  Хоча ні, брешу, вона його постійно під’юджувала.

     Я вирішив похвалитися своїм новим Айфоном, дістав його, ніби не навмисно, і став шукати щось (вже не пам’ятаю що саме) в Інтернеті. Ніхто не звернув на мене увагу. Ну звісно, вони ж мене не помічають. Тоді я звернувся до Гната Кушніра, який насуплено сидів поруч (судячи з всього, тут він не друг Рушниці, тож не такий популярний, як у моєму варіанті історії):

    - А в мене останній Айфон, - похвалився я.

    - Гнатенко, відстань. І так всі знають, що ти – лузер.

    Я оторопів і може навіть роззяв рота (я не дуже добре пам’ятаю прикрі моменти, я їх завжди намагаюся, як скоріше забути). Я озирнувся і тут таки точно роззяв рота. У половини класу, включаючи Іллю та Рушницю, були телефони невідомої мені фірми “Cooper Jr.”, тобто Купер-молодший.

     Хтось постукав мене по спині, я обернувся та побачив Семена Шинкаря.