Розділ 3, в якому ми вибираємося у місто

    Якщо пам’ятаєте, я писав, що я – джентльмен. Після цієї ночі, я вже не хочу ним бути. Тереза (і це після її розмов про султана!) сказала, що вона дівчина порядна і в одній кімнаті із хлопцем, навіть молодшим за неї на декілька століть, спати не буде. Я відповів: “чудово, я і не збираюся спати в одній кімнаті із ходячою товстою мумією”, і тут же ж виявив, що моя кімната зайнята. Я ледь вмовив Терезу пустити мене до моєї(!) кімнати та забрати деякі речі.

     Запам’ятайте: розсувний диван-ліжко не найкраще місце для ночівлі поряд із хлопчиком, який пережив бомбардування у Другу Світову війну. Оскільки, я старший, я мав лягти на краю дивану. Юхим пів ночі ворочався та брикався та кричав. Раз за разом (не знаю, що йому снилося, але явно щось жахливе), він бив мене ногами і я скочувався з дивана на підлогу. В один з таких разів я почув крики у своїй кімнаті. Я підскочив і, прихопивши важку книжку на всяк випадок, помчав до своєї кімнати.

     Виявилося, що жахіття мучили не лише Юхима, але й Терезу. Коли я її струсонув за плече, вона розплющила свої великі перелякані очі і довго не могла згадати: хто я і де вона.

    - Ти хто? І що ти робиш у мене…, - вона озирнулася, зніяковіла та натягнула на себе ковдру. – О.

    - Ти кричала уві сні, - відповів я. – Що тобі наснилося?

    - Я не пам’ятаю, - відповіла Тереза, але я певен, що вона збрехала. – Гарних снів, - додала дівчина і демонстративно повернулася до мене спиною.

    Гаразд! Я теж вмію бути грубим!

    Нарешті мені вдалося заснути, а зранку я прокинувся від страшного запаху гарі. Я не міг второпати де я, чому моє тіло болить так, ніби його побив Ростислав  Рушниця і чому мене не залишає бажання набрати номер 101. Сівши на дивані-ліжку, я все згадав та визирнув у вікно. У сусідів пожежі не було видно. Я пішов на кухню і побачив переляканих Юхима та Терезу.

     Просто чудово! Вони попрали брудну шкарпетку Юхима (де ділася друга я не знав). Вони знайшли мікрохвильовку і, як ви мабуть вже здогадалися, засунули шкарпетку туди. Шкарпетці настав кінець і нашій мікрохвильовці, судячи з всього, також. Я дуже-дуже-дуже сильно хотів насваритися на них. Але вони стояли там такі перелякані і притихлі, що я лише махнув рукою і сказав:

     - Перш ніж будете щось робити, спочатку спитайте мене, - та побрів у ванну.

     Треба буде придбати їм зубні щітки.

     Коли я повернувся на кухню, вони сиділи там вдвох бліді і все ще перелякані. Я поставив чайника і попросив Юхима принести ковбасу та масло з холодильника. Я зробив бутерброди, які вони з’їли у повній тиші, час від часу перелякано поглядаючи на мене.

    - Треба купити вам нормальний одяг, - зітхнув я. – Ви знаєте, які у вас розміри? – Вони не знали. Я порився у своїх старих речах, і знайшов дуже старий светр і шорти для Юхима. На ньому вони виглядали наче сукня та штани, щоправда, довелося підв’язати шорти дуже міцним поясом, бо інакше вони весь час спадали.

     Зайшовши у квартиру Тітоньки Марти, я пошукав її старі сукні. Старих не було, тож я взяв першу ліпшу.

     - Я це не одягну, - сказала Тереза.

     - Знову ти за своє, - розсердився я.

     - Ця сукня – дорога, - лаконічно відповіла Тереза, і, як я потім дізнався, вона була права.

      Вона одягла свій власний одяг (він вже висох), щоправда я наполіг, щоб вона не вдягала тюрбан. Вид у неї навіть без тюрбана був дивним, але, що добре у двадцять першому столітті, це те, що кожен може одягати що хоче. 

    Щойно ми вийшли на вулицю, на нас почали озиратися люди. Я таки поспішив із висновками. Хоч, нас не спалили на вогнищі за дивне вбрання, але люди все одно показували пальцем. Мені здається, якби ми вийшли б на вулицю голими, на нас не так би витріщалися. Я вже звик, що люди звертають увагу на моє не дуже нове і досить потерте вбрання, але мені все одно було неприємно. Юхимчик дивився на небо – шукаючи бомбардувальники та роззирався на нові будівлі.

    - Не знав, що будівлі можуть бути різнокольоровими, - із сумом сказав він.

    - У мене вдома, - повідомила Тереза, наче її хтось питав, - будівлі також різнокольорові та різноманітні.

    - Звичайно, - погодився Юхим. – В твої часи, буржуї експлуатували бідних робітників та селян, то могли собі дозволити й набудувати що завгодно. – Взагалі-то, він сказав: “буржуї ех..сплутав..і..вали”, але було ясно, що він мав на увазі. Мабуть, дітям у тридцяті-сорокові роки минулого століття у молоко додавали якусь отруту, яка “промивала” їм мізки і робила з них комуністичних-зомбі-мутантів.

     З Терезиного вигляду не було зрозуміло, що вона думає про погляди перехожих, але мені чомусь здавалося, що вона сильно напружена, ніби чекає, що зараз її схоплять та потягнуть до інквізиції. Принаймні, коли вгодований дядько із татуюваннями на руках (у вигляді черепів), підійшов запитати нас, як пройти до зоопарку, вона підстрибнула на декілька сантиметрів.

    Ми підійшли до торгівельного центру, і тут на мене чекав сюрприз. Я побачив свого друга Іллю Білоуса і зрадів, що у нього не має синців. А ще у нього була нова шкіряна куртка та нові джинси. І взагалі він весь був якійсь новий, але я спочатку цього не зауважив.