Розділ 2, в якому мене відвідують незвані гості

    Я повернувся на 180 градусів та із здивуванням витріщився на стіл. На ньому сиділа незнайома дівчина. Вона була одягнута дуже дивно: на голові тюрбан, на ногах – шаровари, а поверх них сукня, така, знаєте, як у фільмах про Роксолану. Дівчина була доволі товстою, але обличчя у неї було бліде і худе. Вона із зацікавленістю розглядала мене.

    - То ти, язика проковтнув? – Запитала вона.

    - Ти… хто? – Лише й вичавив я з себе.    

    - Я – Тереза з Рутенії, - гордо заявила вона. – І мене купили до Султанського гарему, - додала вона так само гордо, а тоді із цікавістю вилупилася на машину-часу.

    - Дядечку, - заскиглив Юхим за моєю спиною, - то ви з Гестапо?

    - Ні, - повернувся я до нього, а сам подумав, що у “витяганні” однієї дитини з минуло за раз, є сенс. – Я з майбутнього, переніс тебе сюди, щоб ти не загинув під бомбою.

    - З майбутнього? – Витріщилися на мене Юхим з Терезою, а дівчина додала:

    - Треба буде сказати султанові, щоб прислав до тебе лікаря.

    Я схопився за голову. А що ще я міг зробити? І як татко пояснює все це своїм “клієнтам”?

    - Зараз я все поясню вам, - сказав я. – А ти злізь зі столу і сядь на диван, - звернувся я до дівчини. Вона глянула на мене зверхньо і повела плечима, ніби показуючи, що я лише її прислужник. – Сядь на диван! – Розлючено гаркнув я і смикнув її за руку. Тут я побачив, що у нею якась проблема із лівою рукою. Вона побачила мій переляканий погляд, злізла зі столу і сіла на диван, але при цьому дивилася на мене настільки зверхньо, що я відчув себе розчавленим порохом під її ногами.

    Я спробував пояснити їм, як міг, про подорожі у часі, вказав на машину часу, показав календар, який стояв у татка на столі. На щастя, магічна ізоляційна стрічка перепрограмовувала їхній мозок для сприйняття сучасної мови.

    - То ти можеш врятувати моїх батьків? – Зрадів Юхим.

    - Ні, Юхимчику, - спробував пояснити я, якомога м’якіше. – Це неможливо. Вони можуть відігравати дуже важливу роль у минулому.

    - Тоді навіщо все це?! – Закричав він та зістрибнув з дивана. – Хочу до мами! Хочу до татка! А ти -злий і нехороший! – Він почав тупотіти ногами. Тереза встала з дивана та дала йому ляпас.

    - Що ти робиш?! – Накинувся я на неї. Вона повернула голову до мене, здається, її погляду позаздрила б Медуза Горгона.

    - Перш ніж щось робити, треба думати, - процідила вона крізь зуби. – А ти не кричи, - звернулася вона до Юхима. – Залишився живий, то радій цьому. Де у тебе вбиральня? – Повернулася вона до мене.

    Я відчинив двері з таткової кімнати і застиг. Я не міг сказати точно, у чому річ, але мені здалося, що решта квартири якось змінилася. Я показав своїм “гостям” де туалет та ванна, як користуватися унітазом та кранами. Юхимчик вже бачив подібні речі, а от Тереза зачудовано дивилася на воду,  яка текла з блискучої сріблястої  “штуки”. Вона то відкривала, то закривала воду, відкручуючи, то холодно-крижану, то гарячу, наче окріп. Її досліди закінчилися тим, що вона перекрутила воду на душ і оббризкала себе, а заодно й мене, з ніг до голови крижаною водою.

    - Фух! – Зойкнула вона. – Який жах! Яка вона холодна! Вимкни це!

    Я вимкнув. А тоді повів її до своєї кімнати – перевдягнутися. Витягнувши з шафи старі штани, стару сорочку та светр, я кинув їх їй, а собі взяв спортивний костюм та побрів перевдягатися до кухні – жодна душа не зможе звинуватити мене у тім, що я не джентльмен. Юхим побрів за мною, все ще сумний, але побачивши на столі хліб із радістю кинувся до нього.

    - Гей! Не так швидко, - кинув я йому. – Якщо ти довго не їв, то зараз їж дуже мало, інакше помреш. – Юхим злякався та виплюнув те, що щойно жував. Він із цікавістю дивився, як я ставлю чайник на плиту. – Хочеш ковбасу? – Запитав я. Юхим засяяв та кивнув, я зітхнув та побрів до холодильника. Я дуже люблю ковбасу, але їм її не дуже часто. Відчинивши холодильник я ледь не втратив свідомість. В холодильнику були: ковбаса, паштет, куряча ніжка, три котлети, дві відбивні і цілий кілограмовий пакет пельменів у морозильнику.

    - Що там? – Зазирнув у холодильник з-під мого ліктя Юхим. – Клас! Можна мені курячу ніжку, будь ласочка.

    - А тобі погано не стане? – Запитав я, не певний, що сам почуваюся добре.

    - Я буду їсти дуже повільно, - пообіцяв хлопчик, а я не зміг йому відмовити.

    На кухню зайшла Тереза.  Вона була старша і вища за мене, тому мої штани та светр виглядали на ній так, ніби сіли після прання. Вид у неї був досить кумедний, Юхим розсміявся.

    - Не треба сміятися через чужі хвороби, - суворо сказала вона.

    - Хвороби? – Не зрозумів Юхим. – У тебе дуже дивацький вигляд у цьому одязі. – Тереза знизала плечима та сіла за стіл. Без тюрбану на голові, її довге русяве волосся розсипалося по плечах та спині. Дивно, але у моєму одязі вона виглядала напрочуд худою та стрункою.

    - Ось, - я поставив перед ними чашки із гарячим зеленим чаєм. Вони обережно принюхувалися до нього, а тоді виявилося, що вони ніколи його не смакували. Зачекавши, поки чай трошки охолоне, вони дмухали на нього та обговорювали, на що він виявиться схожим. Я ж нервово дивився на візерунок на чашках. Він був геть іншим.